27 розділ

Хлопець продовжує оточувати мене своїм злючим поглядом, а від цього по моїй шкірі вже починають бігати сирітки. Я продовжую твердо стояти, хоча насправді душа не може знайти спокою.

- Та нічого ви не розумієте. Тільки уявіть: ви розмовляєте з батьком, згадуючи прекрасні митті щасливого дитинства, а через декілька годин ладні віддати все у своєму житті, щоб він тільки залишився живим. Мій батько помер у мене на руках, - голосно говорить він, а його очі пронизані болем. - Я бачив, як він захлинається від нескінченної кількості клятої бурої крові, але я нічого не міг зробити, - його груди здіймаються від важкого дихання.

- Я... Мені шкода...- хочу дещо додати, але він не дозволяє.

- Посеред пустого полю бою ми були самі. Я був безпорадний, бо нічого, абсолютно нічого не міг зробити. Я кричав не своїм голосом, кликав на допомогу, але ніхто мене не чув. Розумієте? Ніхто, - робить глибокий вдих через рот і несамовитим голосом продовжує: - Коли він ще був при свідомості, то з його вуст прозвучали останні слова, які будуть переслідувати мене до останнього подиху мого життя, - в очах хлопця невимовний біль. Біль, який не можна описати, не можна зрозуміти. Таке потрібно прожити.

- Так неможливо, - заперечливо хитаю головою, не вірячи, що так може бути. 

- Цілком можливо, - твердо промовляє він. - Мої побратими прийшли, коли вже було надто пізно. Знаєте, я ніколи в житті не плакав, хіба що в дитинстві. Але тоді, навіть сльози мені не допомогли. Я благав, щоб батько мене почув, щоб хоч на мить розплющив очі, але ні. Цього не сталося... - з його очей виривається сльоза і на мить хлопець зупиняється.

- Мені дуже шкода. Так не повинно було статися, - перебираю пальцями, не усвідомлюючи, що це правда.

- Але це сталося. Коли батька забрали, я мовчки продовжував сидіти на тому полі, жалісно дивлячись на свої закривавлені руки. Мої руки тремтіли, мої очі були вкриті пеленою сліз, а душа палала від болю. Я навіть нормально спати не можу. Тому що, щоращу заплющуючи очі, я бачу ненависні і ворожі очі тієї російської собаки, яка відібрала у мене найдорожче. Ворожа кацапська собака, яка забрала в мене батька, - сердито каже він. - Мій батько був всім для мене: опорою, прикладом мужності та незламності. Він був сенсом мого життя. І навіть ті його останні слова... - торкається скроні, а іншою долонею витирає сльозу, намагаючись не піддатися відчуттям слабкості та болю.

- Не маю права таке запитувати, але що він сказав – тихо насмілююся запитати. 

- Це були слова, які з того дня стали моїм новим сенсом життя. “Синку, борися. Борися за нас двох. Борися за Україну, за її життя...”- батько встиг сказати, після чого повіки його очей закрилися.

Хлопець ледве виштовхує зі своїх вуст ці слова, а мені так хочеться його підтримати.

- Мені дуже шкода. Вибачте, я не хотіла знову повертати вас до цих болючів спогадів, просто я теж… - тремтливим голосом звертаюся до нього.

- Що ви теж? Навіть не смійте мені казати, що ви також страждаєте. Ви хоч знаєте, як це важко – обурено каже він, різко розвертаючись у іншу сторону. Мій погляд прослідковує за молодим хлопцем, який знову починає десь тікати, але від його слів настільки накипіло, що з моїх вуст різко вириваються наступні слова:

- Мій чоловік також захисник. Я вже майже 2 місяці не знаю де він, і що з ним. Ви сказали, що я навіть гадки не маю, що таке біль. Але ви глибоко помиляєтеся, - не своїм голосом кричу йому в спину, помічаючи, як чоловічий силует уповільнюється. - Ви знаєте, як це, коли ти чекаєш на його повернення, готуєш його найулюбленіші страви, уявляєш, як повідомляєш про свою вагітність? А потім... - опускаю голову вниз, стискаючи пальці у маленькі кулачки.

Піднімаю голову і бачу, як за декілька метрів від мене непорушно стоїть хлопчина, детально вдивляючись в мої очі.

- Я... - намагається щось промовити, а його голос напружений.

- І в той день, коли я чекала його як ніколи в житті, коли я так сильно хотіла його обійняти, побачити. Коли я хотіла відчути і зрозуміти, що він поруч... Я була певна, що коли відчиню двері нашого будинку, то побачу його, але ні. Бо того клятого дня на порозі нашого будинку я побачила чоловіка, слова якого немовби встромили у моє серце ніж. Слова, які знищили усе живе у мені. Найстрашніші слова, які переслідують мене кожної секунди цього паршивого і нікчемного життя. Я дізналася, що мого чоловіка поранили. Тієї секунди, коли я вкотре його згадувала, він боровся з ворогом, після чого безслідно зник. То що, мені продовжувати? – мій голос перетворються на злість та обуреність.

Я помічаю, як вираз його обличчя різко змінюється. Хлопець відводить свої очі від мене, але я не в змозі тримати все в собі, продовжую:

- Знаєте, я думала, що гірше вже не може бути. Але ж ні. Доля вирішила, що цього недостатньо і осаточно познущалася з мене. Одного дня той чоловік знову прийшов, щоб.... - затамовую подих, відчуваючи, як біль повністю обпікає мене зсередини. 

- Мабуть, прийшов повідомити, що ваш чоловік занйшовся, - ледь чутно припускає він.  

- Я б також віддала все на світі, щоб з його вуст прозвучало саме це. Але він прийшов, щоб віддати речі Андрія. Попри беззупинні пошуки його не вдалося знайти. Ви навіть не можете уявити, як моя серце кричало, коли в моїх руках опинився його рукзяк, - різко зупиняюся і розумію, що вже не зможу продовжити. Надто боляче вже вдруге за день повертатися до цих гірких спогадів...