26 розділ

- Тобі погано? - запитує Каміла, дивлячись, як я спераюсь об стіну лікарні.

- Просто запоморочилося. Зараз... - щось справді мені погано, а очі ледве знаходять чітке відображення навколишньої дійсності.

- Може, краще поїдь додому. Побережи себе і дитину, - ввічливо пропонує вона, переймаючись моїм самопочуттям.

- Дітей,- поправляю її.

- Не зрозуміла, - здивовано відповідає дівчина.

- У мене будуть двійнята, - переводжу на неї погляд, відчуваючи, що мені стає легше.

- Справді? Це ж прекрасно, - радісно вигукує дівчина, простягаючи свою руку, щоб допомогти мені присісти на лавку, яка за декілька сантиметрів від нас.

- Дякую, - сідаю і вдихаю ковток  свіжого повітря. - Усе не так просто. Відверто кажучи, усе жахливо, - на очі навертаються сльози, але я намагаюся тримати себе в руках.

- Та що ти таке кажеш? Ти станеш мамою. Мабуть, твій чоловік на сьомому небі від щастя, - Каміла дарує щиру посмішку, але помічаючи мої почервонілі очі, вирішує продовжити: - Що з тобою? Ти повинна бути щасливою, адже зовсім скоро триматимеш на руках своїх дітей. Але натомість ти хочеш плакати.

- Чоловік.... - це слово ніби вбило мене, і тепер перед очима той день, коли я дізналася про його зникнення. Навіть не знаю, що відповісти дівчині. Вона ж нічого не знає. - Мій чоловік зник, - зрештою наважуюся сказати, а всередині все розривається від болю. Стриматися таки не вдається, і через секунду я відчуваю, як сльоза підступно підбирається до моєї щоки.

- Як це зник? - глибоко пронизує мене своїм здивованим поглядом.

- З початку повномасштабного вторгнення він приєднався до лав ЗСУ. Якщо точніше, то він отримав повістку. Я благала його туди не йти, навіть пропонувала втекти, але він все одно зробив по - своєму, - кладу спітнілу долоню на груди, які здіймаються від болю та важкого дихання. - Андрій воював, ні разу не сказавши про своє місцезнаходження. Я хотіла з розуму зійти, коли тижнями з ним не було звязку, - зупиняюся, усередині бурлить відчуття, ніби забракло кисню, а сльози не припиняються. - Одного разу він сказав, що приїде у відпустку. Я не вірила, що скоро його побачу. Але... Але того дня, коли він мав повернутися, я дізналася про його зникнення. По дорозі додому на них напали російські сволоти, і мій чоловік... - остаточно вирішую завершити свою розповідь, яка вкотре нещадно розриває мене на крихітні шматочки.

- О Боже. Мені шкода. Я прошу вибачення. Я... - Каміла не може навіть двох слів нормально зв'язати. Дівчина лагідно прикладає свою долоню на мою руку, яка до болю стискає нижній брус каштанової лавки.

- Тобі нема за що вибачатися. Це ж все через тих паскуд... Ненавиджу кожного, - сердито промовляю, повільно захлинаючись від сліз. - Мені так важко без нього. Я... Я кожного дня згасаю як те полумя і відмираю як та квітка, - тихо шепочуть мої вуста, а погляд спрямований на дівчину.

- Моя ж ти бідна. Нікому не побажаєш таке пережити, - дівчина старається підтримати, але цього зовсім недостатньо.

- Інколи задумуюся, навіщо я живу, якщо Андрія нема поруч? Чому Бог ще тримає мене на цьому світі? Хоч розумію, що кажу дурні речі, але я не можу без нього. Без нього я повільно помираю, - у горлі ніби застрягає комок під час промови цих страшних слів.

- Навіть не смій про таке думати. Ти повинна жити і бути сильною. Пам'ятай найголовніше: ти майбутня мама, - твердо промовляє дівчина, жалісно дивлячись в мої очі.

- Я знаю і тільки заради них я намагаюся не зламатися. Мої діти, наші діти - це єдине, що додає мені сил у цей найгірший період мого життя. Єдина частинка мого Андрія... - мій голос вже не в змозі щось додати, а душа огорнена пекучим відчуттям болю за мого чоловіка.

- Знаєш, ти неймовірно сильна людина, якщо змогла витримати ці жахливі події. Щось мені підказує, що незабаром ви зустрінетеся з чоловіком. Зникнення - це не вирок, це взагалі нічого ще не доводить, - доволі впевнено говорить вона,  легко посміхаючись. - Він повернеться і ви будете щасливі. 

- Усім серцем чекаю на цей день. Але якби ж це було так легко. Знаєш, я навіть не сказала йому про вагітність, - найбільше злюсь на себе за це. - Ніколи не пробачу тим сволотам за свого чоловіка, - потроху заспокоююся, і витягаючи з сумочки серветки, повільними рухами витераю сльози.

- Мені так шкода. Якби ж я могла хоч чимось тобі допомогти, - щиро промовляє Каміла.

- Все добре. Дякую за підримку, - натягую на обличчя посмішку і продовжую: - Ходімо, а то я зараз зовсім розклеюся.

- Ти впевнена? Може, все таки додому? - запитальним голосом говорить дівчина.

- Впвнена, як ніколи. Коли я ходжу сюди, то мені стає легше. Звичайно, дуже боляче дивитися на поранених хлопців, але потім я розумію, що роблю для них щось маленьке, але приємне. Я щаслива, коли бачу їхні задоволені обличчя, - на душі стає аж тепло від сказаного.

- Ти справді неймовірна, - встигає сказати дівчина до того, як я піднімаюся з лавки, відповідаючи їй усмішкою.

Достатньо зробити один крок, щоб знову відчути цей проникливий запах. Хочеться вийти на подвір'я і вдихнути свіже повітря, але ні. Зараз з'явиться ще одна причина, і в такому випадку хлопці нас сьогодні не дочекаються.

- Проходь ось сюди, - Каміла пропускає мене першою.

- Вітаю, - уже впевненіше вітаюся я.

Хлопці вітаються, обережно підіймаючись з ліжків, і невпевненими кроками прямують до обіднього столу. Це так приємно і цінно, що лікарі подбали про захисників, виділивши для них простору та велику залу для прийому їжі.

Починаю виймати з ручної сумки пластикові судочки, наповнені різноманітними та смачними стравами. Каміла ж у іншому кутку кімнати накладає на тарілки безліч видів фруктів, естетично нарізуючи на красиві кусочки.

- Скільки смакоти. Ми навіть не осилимо це все з'їсти, - каже один молодик, очі якого бігають заповненим столом.

- Впевнена, що вам настільки  все сподобається, що врешті решт всі тарілки залишуться порожніми, - уміхнено відповідаю я.