24 розділ

Виходжу з будинку, прошу таксиста допомогти завантажити їжу у багажник, мама стоїть поруч і каже:

- Доню, ти впевнена? - схвильовано каже вона.
- Мамо, скільки разів ми про це говорили? Впевнена. Не хвилюйся, все буде добре, - впевнено відповідаю я.
- Добре, бережи себе, - на хвильку обіймає, і ми прощаємося. 
Сідаю в таксі, серце віддає неприпустимі удари в передчутті чогось дивного. Хоча, що може бути дивного, якщо це наша реальність? 
Хвилююся страшенно, адже вперше в житті роблю щось на кшталт цього.
Коли вкотре дивлюся на наших захисників, які страждають через цих сволот, то серце розривається.  У такі моменти хочеться все віддати, тільки б вони були щасливі та здорові. 
Мої очі прикуті до вікна автомобіля, а думки тільки про Андрія. Немає і дня, щоб я не згадувала про нього. Та кожної години, хвилини, секунди я згадую про нього. Згадую всі митті, які ми прожили разом. Тоді, коли ми були окрилені коханням і щастям, ми навіть не могли подумати б, що у наше життя увірветься війна і зруйнує все це... Так несподівано і жахливо...
Я вже на місці, а серце завмирає від одного погляду на величезну будівлю, яка майорить перед моїми очима. Хапаю ковток свіжого повітря, щоб стриматися і не заплакати. Мені просто болить. Страшенно болить за наших захисників, за Україну, за мого    Андрія...
До мене підходять дівчата волонтери, з якими я заочно знайома та допомагають занести приготовлену їжу у лікарню.
Роблю декілька кроків і завмираю. Цей запах. Ще з самого дитинства його пам'ятаю через отруєння. Тоді мені хотілося якнайшвидше втекти з лікарні, бо ненавиджу подібні місця. Вони тільки навіюють страх і переживання. 
- Що з тобою? - запитує одна з дівчат. Здається, Каміла. 
- Все добре, то куди нам іти? - невпевнено відповідаю я.
- Прямо і ліворуч. Третя палата. Ходімо, - дівчина посміхається і показує дорогу.
Чомусь мені так тривожно на серці. Наші захисники, захисниці. Не хочу навіть уявляти, що вони пережили. Вони ж фактично завжди на межі смерті в боротьбі за нашу свободу та незалежність. 
- Проходь, - дівчина смикає ручку дверей, і перед моїми очима постають вони. Знесилені, втомлені, але назавжди нескорені. 
- Вітаю, - мій голос тремтить, але я намагаюся не показувати цього.
У відповідь хлопці також вітаються, дарують нам легку, але таку щиру посмішку. Попри різноманітні поранення, які кожен з них зазнав, вони продовжують жити. Жити і бути щасливими.
Я стою на одному місці, і ледве стримуюся, щоб не заплакати. Мені так їх шкода. Усіх, хто захищає нашу неньку. Усіх, кого калічить ганебна країна - терорист.
Я натягую на обличчя ледь помітну посмішку, яка зовсім не відповідає дійсності. Сьогодні я прийшла сюди з метою допомогти нашим героям, і мені аж ніяк не хочеться псувати їм настрій своїм засмученим обличчям.
Я беру себе в руки, і швиденько разом з дівчатами накриваємо на стіл, дістаючи з пакунків домашню смакоту, фрукти та солодощі. Я бачу, як одна з дівчат підходить до ліжка, простягає руку молодому хлопцеві. Той скидає із себе ковдру, а я ніби втрачаю мову. Мій погляд прикутий до цього хлопця, який з усіх сил намагається впоратися самотужки. Але це неможливо, бо він... Господи, він втратив ноги. Я спостерігаю за цією картиною, але стриматися вже не можу. Розумію, що врешті решт заплачу, але не хочу показувати цього перед ними. Натомість як обшпалена вибігаю з палати в коридор, важко вдихаю через ніс, а сльози починають текти рікою. Людина втратила ноги. Як так? Чому? Кладу руки на груди, відчуваючи як моє серцебиття прискорюється. Чому цей хлопець так страждає? Він же зовсім молодий, ще навіть не відчув смак справжнього щасливого життя. А тепер він... Тепер він прикутий до інвалідного візка. Неможливо. Неможливо, щоб так було. 
Я захлинаюся від величезної кількості сліз, які не припиняють омивати моє обличчя. Вкотре в голові пульсує думка: " Чому ми так страждаємо? Коли це все нарешті припиниться?"
- Заспокойся, що з тобою? - відриває мене від думок одна з дівчат. 
- Як довго він так? - крізь сльози, намагаюся вимовити.
- Хто? Той, кому я допомагала? - запитує вона.
- Так.
- Приблизно два місяці.
- Скільки? І що? Невже нічого не можна зробити? - я не вірю. Невже хлопці, які віддають найдорожче за нашу країну, не мають права на допомогу, щоб жити повноцінним життям?
- Він у черзі на протезування, - ховаючи погляд, відповідає дівчина.
- І скільки ще потрібно чекати? 
- Ніхто не знає. Розумієш, таких випадків надто багато. Ти навіть не уявляєш, яка це кількість. І кожен, абсолютно кожен чекає, що наступить і його щасливий час.
- Щасливий час? Але коли прийде цей щасливий час? - обурено кажу я.
- Взагалі, проблема зовсім не в цьому. Майже всім хлопцям вчасно встановлюють протези. І майже всі витрати покриває держава. Але..., - вона стискає губу, чим змушує мене нервуватися. 
- То в чому проблема? - не можу так довго чекати на відповідь.
- Усе залежить від рівня складності поранень. Комусь підходить найпростіший протез, а комусь конче потрібен досконаліший, з різними функціями? І не мені тобі пояснювати, яка шалена сума грошей потрібна.
- А його близькі? Вони не можуть допомогти? - ледь чутно промовляю я.
- Він сирота, я знаю його з самого дитинства. Ми разом виросли у дитячому будинку, - ці слова повільно мене вбивають. Рукою впираюся у стіну, щоб не впасти. Мене охоплює невимовний біль за цього хлопця.
Я не можу підібрати слів, щоб щось сказати. Руками витераю сльози, які додали неабиякого почервоніння під моїми очима, і прямую до палати.
Дивлюсь, як хлопці з насолодою  куштують їжу, і на моєму обличчі з'являється легка посмішка. Моя душа відчуває тепло разом з ними. Я щаслива, що стала крихітною частиною їхніх задоволених та радісних очей.

Вдома мене вже чекає мама, і починає розпитувати:

- Як все пройшло? Ти в порядку? - схвильовано запитує вона.