23 розділ

Журавлі відлітають довжелезним ключем у далекий вирій, на деревах шелестять зелені листочки, квіти радують око своєю красою.

 Все квітне, все живе, та не я... Через вікно у нашій кімнаті вдивляюся у це блакитне небо, яке щодня потерпає від страшного звуку ракет, ворожих літаків...

Сонце освітлює обличчя своїм сяйвом. Але коли таке ж сонце зійде у нашому житті? У житті України.
Вдивляюсь і подумки благаю Бога повернути мені Андрія. Я не живу, навіть не існую. Ну чому так доля обійшлася з нами? Він лише хотів захищати свою Батьківщину, але вона забрала його...
Гадки не маю, коли цей жах скінчиться. Я не знаю, який ранок, день або ніч поверне мені Андрія. Щоб хоч на хвильку побачити і відчути його. Щоб хоч на хвильку зрозуміти, що він поруч. Такий рідний, бажаний і навіки коханий...
Склавши коліна і міцно притилувшись до них головою, я пошепки плачу. Якби ж знала як йому допомогти. Якби ж я тільки знала...
Вчора я прийняла одне рішення, тому хочу сказати мамі про це. Виходжу з кімнати, бачу, як мама порається на кухні і наважуюся сказати.
- Мамо, мені потрібна твоя допомога, - схвильованим голосом звертаюся до неї.
- Звичайно, кажи доню, - мама обертається обличчям до мене і уважно починає слухати.
- Я приєдналася до групи дівчат, які є волонтерами у нашому місті, - серце калатає від цих слів. Не знаю, що саме вплинуло на моє рішення, але я щаслива, що наважилась на цей крок.
- Що ти сказала? - від неабиякого здивування в очах перепитує мама.
- Я не знаю, як мені допомогти Андрію. Якби ж я могла хоч щось зробити, щоб повернути його, але... - перебираю пальцями, а в грудях стискає від болю за мого чоловіка. - Але я можу допомагати іншим, тим, хто також захищає нашу країну, як мій Андрій. Я хочу, а найголовніше - я можу це зробити, розумієш? 
- Асю, що з тобою? Добре, скажи мені, що саме ти хочеш робити? Ти ж постійно донатиш, чи цього недостатньо? - мама стримує від цього вчинку.
- До чого тут донати? Я маю на увазі стати справжньою волонтеркою. Наприклад, завтра, ми хочемо відвідати військових у лікарні, - сама не розумію, яка невідома сила підштовхнула мене до цього. Але мені так хочеться стати причиною хоч одної посмішки або частинки щастя будь-кого, хто не побоявся і взяв до рук зброю. 
- Асю, послухай, будь ласка. Хоч один раз в житті дослухайся до моїх слів. Термін твоєї вагітності досить великий. Та що там, тобі скоро народжувати. Як ти збираєшся волонтерити? Там же потрібно піднімати важке, і взагалі... Подумай ще раз, перш ніж починати, - обурено каже мама. Так, з одного боку вона має рацію, але вона все не так зрозуміла.
- Мамо, про що ти говориш? Я нічого не буду піднімати. Ми просто будемо навідуватися до хлопців, приносити їм їжу, солодощі, фрукти. Ти розумієш, що я маю на увазі?
- Доню, ну невже вони без тебе не обійдуться? Твоя допомога настільки необхідно важлива та велика? Побережи себе, - мама продовжує відмовляти.
- Мамо, порівняно з тим, що хлопці роблять заради нас, внесок моєї допомоги - це ніщо. 
- Ти впевнена, що хочеш цього? 
- Я ще ніколи в житті не була такою впевненою у своєму рішенні, - впевнено відповідаю я.
- Я скажеш. Якщо ти так вирішила, то в будь-якому разі я тебе підтримаю, - стримано каже вона.
- Дякую, - у відповідь нятягнуто усміхаюся, хоча на серці дуже важко.
- А чим мені тобі допомогти?
- Я лише хотіла попросити про маленьку послугу. Потрібно приготувати дещо. 
- Що саме? - зрештою мама погоджується допомогти,  хоча я бачу, що це їй не дуже до вподоби.
- Я надішлю список тобі у повідомлення. Ми з дівчатами домовилися, хто що буде готувати, а інше закупимо в супермаркеті. Хочемо порадувати хлопців домашньою смакотою. 
Вперше за довгий час я почуваюся щасливою, бо зможу зробите щось хороше та приємне. Якщо я не в змозі допомогти Андрію, то зроблю це для інших. Тих, хто відчайдушно цього потребує. 
- Знаєш, я так тобою пишаюся, - мама підходить до мене і тепло обіймає.
Мені так цього бракує. Тепла, щастя і любові. Та найбільше мені бракує мого Андрія... 
- Мамо, я так скучила за ним. Мені страшенно його не вистачає... - важко вдихаючи, ненароком стискаю долонями мамину блузку, і впускаю сльозу.
- Моя ж ти люба...
Мені справді так важко без нього. Якби ж могла повернути годинник назад, у той час, коли він був поруч. Коли не почалася ця жахлива і несправедлива війна. Коли всі українці жили, не знаючи, що таке горе...
В мене душа розривається, коли я бачу полеглих бійців, таких маленьких і невинних дітей, їхніх батьків, яких нещадно вбиває ворожа рука. І це кожного дня...
Заходжу в кімнату і мій погляд спрямований на рюкзак Андрія. Майже два тижні пройшло, як я отримала його речі, але досі не наважуюся заглянути всередину. Не можу, бо не хочу. Не хочу дивитися на речі, вдихати запах його одежі, і розуміти, що його нема. Розуміти, що мій Андрій зник...
Попри невимовний біль, який щодня розчавлює мене на дрібні шматочки, все таки я вирішую це зробити. Ноги тремтять, роблячи повільні невпевнені кроки до рюкзака. Рукою тягнуся до нього, але потім складую її в кулак. Не можу...
Тепер, я мала б бути коханою у  теплих обіймах свого чоловіка, а не розбирати його речі, і так боляче відчувати його відсутність. Найголовніше - відчувати порожнечу в житті, в кожному довбаному прожитому дні...
Тягну бігунок від початку до кінця, а моє серцебиття набирає божевільних ударів. Переводжу погляд на двері, сподіваючись, що вони відкриються, і на порозі я побачу Андрія. Бо попри гірку правду, яка досі залишається незмінною, всередині мене живе та маленька частинка надії. Надії, що все зміниться і він повернеться. Бо таке завершення історії нашого кохання не влаштовує нікого з нас. Ми цього не заслужили, ніхто не заслужив...
Шкіряний гаманець каштанового кольору - найперше, що виймаю з рюкзака, а мої руки все сильніше тремтять. Повільно відкриваю, і мій погляд зупиняється на фото з дня нашого весілля. Я завжди знала, що Андрій носить його з собою. Як тільки ми з'єднали каблучками наші долі, то вже через декілька днів я побачила це фото у його гаманці. Того дня я подарувала йому щиру посмішку, і хотіла щось додати, але він мене перервав: "Завжди хочу згадувати наш найщасливіший день. Кохаю тебе, моя дружино". 
Я така була щаслива, а моя душа щомиті розквітала, коли він дарував мені своє кохання. Дарував себе...
А тепер цього нема. Тепер моя душа схожа на безкінечну провалину, яка не припиняється поповнюватися миттями болю, суму та сліз.
Наступне, що бачу - це засоби особистої гігієни, ліхтарик, зібрана аптечка з різноманітними медикаментами, спальний мішок. Деякі речі навіть не можу впізнати, і сказати, як вони називаються.
Після цього зосереджую свій погляд на особистих документах і не вірю. Не вірю, що це все відбувається з нами. Чому життя так безкарно обійшлося з нами? Чому я маю змогу лише дивитися на фото Андрія, і не відчувати його насправді? Відчувати, що він поруч. 
Щосили пригортаю фото до грудей, і згадую його. Навіки коханого мого...