22 розділ

Кожне фото, яке екранізує його обличчя, особливо його красиві очі та грайливу посмішку. Кожен сантиметр нашої кімнати, який дарує відчуття його вабливого океанічного аромату, його теплого і легкого подиху. Кожна хвилина, яка проведена у цій кімнаті, нагадує мені про Андрія. Нагадує про щасливе та безтурботне життя, допоки на календарі не з'явилася клята дата - 24.02.2022.  День,  коли життя втратило будь-який сенс, перетворившись у постійне(суцільне) жахіття...
Минуло два дні, а я досі не можу оговтатися від новин про мого чоловіка. Якщо казати точніше, не можу усвідомити, що ті болючі слова є правдою. Такою страшною і неможливою правдою. Просто не можу і не хочу...
І ці два дні я мов той малесенький равлик скручуюсь на ліжку, притуляючи до грудей його фото. Під голову кладу його подушку, яку навіть ні разу не прала з дня, коли він вирушив захищати нашу країну. Мені так сильно його не вистачає. Хочу небагато... Хоча б почути одне слово з його уст. Хоча б на мить побачити і відчути його. Хоча б на коротку мить...
- Асю, скільки це буде продовжуватися? - мама з криком вривається в кімнату, порушуючи смиренну тишу.
- Мамо, залиш мене у спокої. Прошу, -  тихо говорю я, а легкі краплі сльозей  падають на фото Андрія.
- Ну неможливо вже терпіти твою поведінку. Зрозумій: нам усім болить, але не можна так знущатися над собою. Ти ж ховаєш себе. Ти забуваєш навіть про дитину. По-твоєму, це нормально? - пояснює мама, час від часу підвищуючи свій голос.
- Не говори дурниць. У мене все добре. Будь ласка, покинь мою кімнату.
- Асю!! - мама буркнула, що я аж здригнулася і миттю підвелася у сидяче положення. - Якщо ти зараз не підеш поснідати, то потім не нарікай, якщо твій стан, який безперечно впливає на здоров'я дітей, миттєво погіршиться, - наголосила мама.
- Добре, - зрештою я здалася. Адже ці два дні я справді майже нічого не їла, тільки перебивалася водою та крихітними шматочками бутербродів. 
Промайнула навіть думка, що яка ж я егоїстка. Так, мені боляче. Настільки, що хочеться померти. Але моя дитина ні в чому невинна, а я роблю тільки гірше для неї. У грудях аж стиснуло. Мабуть, я справді жахлива мама. 
- Не смачно? - запитала мама, бо помітила, як я перебираю їжу в тарілці.
- Смачно, я просто вже наїлася, - сказала я, тому що апетиту зовсім нема.
- Кого ти обманюєш? Ти ж навіть не доторкнулася до їжі, - пробурмотіла мама і вирячилася на мене.
- Дякую, я до кімнати, - проігнорувавши мамині слова, я піднялася і попрямувала до кімнати.
- Стій! Асю, я не знаю, що мені робити, щоб ти хоч трохи повернулася до свого минулого життя. Зрозумій мене, будь ласка. Я ж бажаю тобі тільки найкращого, - в мою спину прозвучали ці слова з відчуттям благання.
Обертаюся до мами, дивлюся на неї очами, повними сліз. Вона взагалі не розуміє, як мені. Легко казати: " повернись до минулого життя", коли у душі панує лише біль. Не втримавшись, я продовжую:
- Як ти це собі уявляєш? Мамо, я жити не хочу! Розумієш? Моя душа... Вона кожної хвилини розривається на маленькі шматочки.  
- Асю, не кажи таке. Прошу тебе. Ти вбиваєш мене цими словами і цим виглядом. 
- Ти взагалі мене не розумієш. Ти нічого не розумієш. Мені боляче, дуже боляче. Я вже не витримую. Я просто захлинаюся від цього довбаного життя. Життя, яке приносить мені тільки біль та страждання.
- Донечко моя, заспокойся. Усе налагодиться.
- Що налагодиться? Що? Андрій зник!  Зник! Хіба ти не розумієш цього? Де він? Де? - починаю кричати, бо нерви на межі.
- Асю, ну не можна таке з собою робити. Будь ласка. Хоча б заради дітей. 
- Не можу вже. Не можу. Мамо, я ненавиджу себе за те, що відпустила його на цю кляту війну. Ненавиджу! Ненавиджу!
Я впала на підлогу, кажу ці слова, серце ще більше стискається від болю, а сльози не припиняються. Руками рву волосся і картаю себе за все. Нащо? Нащо я дозволила йому піти? Як тепер жити без нього?
- Доню, ну годі вже. Мені боляче бачити тебе таку.
- А мені не боляче? Я не знаю де мій чоловік, нічого не знаю. Та краще б мене підстрелили ті тварини. Краще мене, ніж його. Краще б я зникла, а він був би тут, - гострим тоном промовляю я.
- Асю, ну це вже неможливо. Що ти кажеш? Якби Андрій почув це, то...
- То що? Що? Я не можу без нього. І не зможу. Як мені жити без нього? Як? А наші діти? Невже вони заслуговують цього? 
- Все буде добре. Головне триматися.
- Ні. Все одно не вірю, що Андрій мертвий. Ні. Він обов'язково повернеться. Він обіцяв. 
- Але...
- Мамо, краще нічого не кажи. Добре? Андрій живий. Зрозуміло? Він не міг так просто залишити мене одну. Я знаю.
- Донечко моя, але стільки часу пройшло, а новин нема досі. 
- І що? Я кажу тобі, що мій чоловік живий. І більше ніколи не заперечуй. Ніколи.
- Добре. Заспокойся, прошу тебе. Може я тобі щось приготую? Що ти хочеш?
- Нічого не хочу. Я піду до нашої кімнати. Але будь ласка, не заходьте, я хочу побути сама.
- Іди доню, відпочинеш трохи.
Вже піднялася, роблячи маленькі кроки до кімнати, як у телевізорі гучно прозвучали слова: "Сьогодні від ворожої руки помер ще один герой України. Країна терорист кожного дня забирає у нас найкращих людей. Усім рідним та близьким щирі співчуття. Герої не вмирають"
Почувши це, я обернула голову до телевізора і побачила фото невинного, молодого хлопця. Настільки вже накипіло, що не витримала: 
- Ненавиджу і проклинаю! Хай всі будуть прокляті, хто робить це з нами! Хай ніколи вони не будуть щасливі! Проклинаю усіх цих нелюдів! 
Нерви настільки вже не витримують, що починаю з шухляди кидати все на землю. Кричу навіженим голосом, захлинаючись від сліз. Навіть ненароком розбила вазу, яку подарував Андрій. Мама заспокоює і досі промовляє: 
- Асю, не треба. Вони не варті цього. Бог на небі все бачить. Їх чекає страшенний бумеранг, от побачиш. Ти тільки заспокойся, не нервуй. Подумай за своїх ненароджених дітей. 
- Мамо. За що це? Чому саме ми? Що ми зробили, щоб тепер так страждати? Ти не бачиш, скільки невинних українців помирають? Ті сволоти навіть маленьких дітей не шкодують. Як вони можу бути такими безсердечними? Як?
- Ну все, годі. Прошу тебе, - мама заспокоює, проводячи рукою по моїх плечах.
- Я проклинаю, тому що вони забрали найдорожче у моєму житті! Вони відібрали мого Андрія. Я навіть гадки не маю, де він тепер. 
- Ходімо сонечко, потрібно трохи поспати. Андрій повернеться. Ти віриш, а це найголовніше.
- Мамо, він пообіцяв. Розумієш? Пообіцяв.
Ледве тримаюся на ногах, іду до кімнати, а думки лише про нього. Про мого єдиного коханого. Де він? Де? Хоча б одну звістку отримати, але коли? 
У кімнаті порожньо. Ніби відчувається запах покинутого місця. Покинутого Андрієм. Але відчуття його повернення - завжди присутнє. Я подумки уявляю, як він заходить в кімнату, я бачу його, і не втримавшись від щастя, піднімаюсь навшпиньки і міцно обіймаю.
Я щосили намагаюся не піддаватися відчуттям слабкості і болю, не дати собі розвалитися і опустити руки. Бо я вірю, усім серцем вірю, що Андрій живий. 
І прийде день, коли наші серця знову з'єднаються. Вірю, що настане день перемоги, миру та щастя, які так заслуговують українці.