20 розділ

Я ненавиджу кожен день. Ненавиджу кожен ранок прокидатися і розуміти, що Андрія нема. Я ненавиджу своє життя, яке навіть не має сенсу без нього. 
Так боляче усвідомлювати, що ще декілька місяців тому я була на сьомому небі від щастя поруч з коханою людиною, а тепер цього нема. Нічого нема. Тепер є лише безкінечні дні очікування, які не додають сил, а навпаки їх відбирають.  
Я так втомилася робити вигляд, що все добре, що я тримаюся. Втомилася прикидатися сильною, бо насправді така не є. Роблю це лише, щоб батьки не хвилювалися. Я бачу, як мама з татом піклуються про мене, сто разів на день заходять в кімнату, питають про моє самопочуття, про дитинку. Я справді це ціную і не хочу їх засмучувати, хоча це так важко. 
Сьогодні записалася на прийом до лікаря, хочу вже побачити дитину, зробити фото на пам’ять. Боже, так шкода, що цього не бачить Андрій. Я ж планувала, що коли він приїде, то разом підемо до лікаря. Але ця війна, ця клята і жахлива війна... 
Ці кляті кацапи... Ненавиджу. Все життя буду ненавидіти. 
- Асю, ти вже зібралася? – спитала мама, зайшовши в кімнату. 
- Так, але... 
- Щось сталося? 
- Ні, я просто. Подумала, якби ж Андрій був тут, і ми б разом пішли. 
- Доню, тільки не плач. Прошу тебе. 
- Я досі не можу збагнути, чому так з нами сталося? Чому ця війна розлучила саме нас? Чому забрала у мене найдорожче? 
- Важко таке казати, але ти сама знаєш, скільки закоханих сердець було розлучено. Так, це несправедливо і жахливо. Але треба триматися, треба жити. 
- Це так просто сказати – живи, коли насправді хочеться померти. 
- Не смій таке казати. Хоча б подумай за свою дитину. Невже маля не заслуговує з’явитися на світ? 
- Мамо, тепер послухай мене, будь ласка. Так, інколи я кажу досить дурні речі, але я ніколи не забувала про свою дитину. Ніколи. Ти чуєш? 
- Чую, але щось не дуже впевнена в твоїх словах. Інколи речі, які ти говориш, лише лякають. 
- Я розумію, але знай, для мене дитина – це все. Це єдина частинка, яка залишилася про Андрія. Це єдина частинка, яка нагадує мені про нього і не дає забути його. Моя дитина – частина нас. І я, як ніхто чекаю, щоб вона з’явилася у нашому житті. Заради неї, заради нас, я буду жити. Ми будемо жити і чекати на повернення Андрія. Він живий, я це знаю.  
- Добре, доню. Заспокойся, я тебе зрозуміла. 
- Тоді ходімо, бо ще запізнимося. 
Так, можливо інколи зі своїми словами я переходу всі межі, бо кажу те, що лежить на душі. Мені важко і навіть дуже.  
Тільки подумайте. Колись у вас було все: поруч коханий чоловік, мирне життя, сповнене щастям та любов’ю. Колись все здавалося таким прекрасним і квітучим. А тепер що? Тепер я лише сиджу, постійно дивлячись на той телефон, і чекаю, коли мій Андрій зателефонує. 
Тепер лише війна, лише біль, лише відчай, лише сльози. Тепер того минулого нормального життя не існує. 
Я ніколи і нікому не бажаю відчувати цей кошмар і почуватися настільки безпомічною. Відчувати, що ти одна, а твоя половинка у небезпеці. І ніхто, абсолютно ніхто не може тобі щось про нього сказати. 
Але я знаю, що маю жити, бо насамперед несу відповідальність за свою майбутню дитину. Серед таких подій хочеться померти, але коли ти знаєш, що у тобі живе мале створіння, то все змінюється. Якби важко не було, але я впораюся, бо у мене є найдорожче – мій Андрій та моя дитина. 
Вже приїхала у лікарню, чекаю в коридорі. Всередині щось так турбує, якесь дивне відчуття. Так хочеться дізнатися хто буде. Завжди уявляла, як ми вдвох проживаємо цей прекрасний момент. Завжди уявляла наше спільне, щасливе та яскраве життя разом з дитиною. 
- Доброго дня! Можете заходити, - двері відчинилися, вийшов лікар і приємним голосом запросив у кабінет. 
- Добрий день. Дякую! 
- Як ваше самопочуття? – ввічливим та турботливим тоном запитав лікар. 
- Не скаржуся, - хоча подумки відчуваю себе жахливо. 
- Бачу, ви одна. Вибачаюсь за питання, а ваш чоловік ще не приїхав? Ви просто казали, що будете разом. 
Лікар запитав, а я навіть гадки не маю, що йому відповісти. Вкотре згадуючи Андрія, моє серце розривається. Я ж нічого не знаю. У такій ситуації хочеться крізь землю провалитися, тільки щоб всього цього не було. Тільки, щоб усе виявилося дурною неправдою.  
Намагаюсь зібратися з думками, не опускати рук і продовжувати бути сильною. 
- Він зник, - ці слова мені далися дуже важко. Відчула, як ніби щось застрягло в горлі, і сказати більше нічого не можу. 
- Як? Вибачте, я не хотів... Я не знав, - від почутого у лікаря ніби мову відібрало.  
Він підійшов, почав заспокоювати, але цю біль ніхто не вгамує. 
- Все налагодиться. От побачите. Просте вірте, і не здавайтеся. Хоча б, заради майбутньої дитини. 
- Якби ж ви знали, як важко мені це дається. Я намагаюся жити, чекати, вірити, але інколи від відчаю та безвиході хочеться померти. 
- Навіть не думайте про таке. Тепер ви не сама, вас двоє. 
Я подивилася в його очі, які пронизані жалем та надією, а сама ледве усміхнулася. 
- Ну що? Перевіримо, як там малеча?  
- Так.  
Я лягла на кушетку, в очікуванні, що скаже лікар. 
- Так. Що тут у нас? – пильно вдивляючись в екран монітору, він розглядав маленьке створіння. 
- Що там, лікарю? Все добре? 
- Навіть дуже. Але стоп, я не розумію, - він зробив коротку паузу, тим самим, змушуючи мене хвилюватися.  
- Щось не так? Скажіть, будь ласка, як моя дитина? 
- Діти. 
- Перепрошую, що ви сказали? – глибоко вдихаючи, я перепитала його. Діти? Що він каже? 
- Їх двоє. Я вас вітаю. 
Він промовив ці слова, і я ніби завмерла. Як так? У мене буде дві дитини? Господи, та це неможливо.  
- Лікарю, ви мабуть помиляєтеся. Я ж, коли була минулого разу, то ви нічого подібного навіть не згадували. 
Я подивилася на нього, і затамувавши подих, чекаю на відповідь. Серце забилося ще швидше. Не вірю, не можу повірити в це. Мабуть якась помилка. Ну не може цього бути. 
- Та ні, це чиста правда. Можливо, минулого разу я нічого не сказав, бо ви самі не захотіли.  
- Я справді не хотіла дізнаватися стать дитини, чекала на чоловіка. Але ж це зовсім міняє ситуацію. 
- Я вибачаюсь, що так несподівано повідомив вам цю новину. Після слів про вашого чоловіка, я вирішив хоча б трохи вас підбадьорити. Це така радість. 
Радість. Мені навіть не хотілося щось відповідати. Краєм ока, щоб лікар не побачив, я обернулася в іншу сторону, і не втримавшись, пустила сльозу.  
Я навіть не знаю, що мені робити. Плакати чи сміятися? Звичайно, це радість, але...  
Ми з Андрієм дуже хотіли дитинку, хоча б одну. Але мріяти про двох дітей – це було для нас неосяжним бажанням. Боже, який він би був щасливий, дізнавшись цю новину. Я просто не можу цього уявити без нього. Без мого Андрія. 
Тепер у мене таке відчуття, немовби в мене відібрало нитку мови. Лікар продовжує щось говорити, але я не слухаю. Я не можу зібратися з думками, не можу досі усвідомити, що стану мамою двох дітей. Мене переповнює щастя, а водночас смуток... Бо так не повинно бути. Так не мало бути.  
Ми цього не заслужили. Ніхто не заслужив.