19 розділ

Все так як було, нічого не змінилося. Новин про Андрія нема, а я лише помираю від однієї думки, що він десь там, десь у небезпеці. Батьки досі тут, зі мною. Іноді приходить також Катя. Усі підтримують як можуть, але біль все одно не покидає. 
Та сьогодні найважчий день. Сьогодні мій день народження і вперше цей день я проведу без Андрія. Вперше не почую його привітань, вперше не отримаю його солодких поцілунків, вперше не опинюся в його теплих обіймах. Уже ненавиджу і це слово - вперше. Тому що справді: вперше його нема такий довгий час. Але найгірше - вперше я не знаю, що мені робити аби хоча б щось почути за нього.
Інколи просто не витримую. Не витримую цього болю, цих сліз та смутку. Не витримую вже цього пекучого і задушливого життя. Тому що кожної секунди мені пече. Пече так сильно, що вже нічого не допомагає і не допоможе. Не витримую і цієї довбаної, несправедливої та жорстокої війни. Вже так все набридло: постійно кляті повітряні тривоги, постійно сирі та темні стіни підвалу, постійно сумні новини. Ось такі реалії нашого життя - життя українців.
Але найбільше не витримую без нього. Здається, що без його присутності я скоро збожеволію. Збожеволію від безсилля та безвиході, але я нічого, абсолютно нічого не знаю. Де він? Чи у безпеці? Чи в порядку?
Але він живий, я впевнена і я відчуваю це. Так, поруч його нема, але я все одно відчуваю його поряд. І так постійно: куди б не пішла, то відчуваю його. Той запах, той дотик, той він: такий рідний, такий тільки мій.
- Доню, там хтось прийшов. Піди і подивися будь ласка, - закричала мама з кухні, бо я знову поринула у роздуми.
- Іду, - але хто ж це б міг бути? Я ж нікого не чекаю. Хоча, може це Катя, вона ніколи не телефонує, а лише приходить. 
Виходжу з будинку, відчиняю ворота і великий, пахучий букет тюльпанів зразу ж кинувся в очі. Від здивування я навіть не зрозуміла, що відбувається. 
- Доброго дня? Ася? - запитав молодий хлопець, тримаючи в руках чарівну красу.
Чомусь зразу згадалося, як Андрій вперше подарував мені квіти. І це також були тюльпани - мої улюблені квіти, обожнюю їх. Не знаю як він дізнався, але досі пам'ятаю їх: ніжно фіолетові з білими. Боже, як же тоді було чудово. Яка ж я була щаслива. Щаслива, бо поруч був він - мій коханий Андрій.
- Доброго дня, так, я Ася. А ви? - відповіла я, щоб не змушувати людину чекати.
- Це вам, - простягає до моїх рук квіти але я досі нічого не розумію.
- Мені? Від кого?
- Зачекайте хвилинку, зараз подивлюсь хто замовляв.
- Можливо ви помилилися адресою. Я не замовляла квіти.
- Ні, зачекайте. Так, це був Андрій Величко. Він замовив у нашому магазині ці тюльпани.
- Хто? Ви що таке кажете? Це неможливо. 
Від його відповіді я просто застигла. Мої ноги не відчувають навіть землі, я не відчуваю себе. Як? Мій Андрій? Та цього не може бути. Він же... Господи, я мабуть з розуму сходжу. Недавно мені сказали, що Андрій зник, а сьогодні кур'єр з квітами стоїть на порозі нашого будинку. Не розумію.
- Квіти були замовлені ще тиждень тому. Тримайте будь ласка.
- Ви впевнені?
- Так, звичайно.
- Добре, дуже дякую.
- Будь ласка. Гарного дня!
- Вам також. До побачення.
Кур'єр пішов, а я навіть не знаю що думати, що робити. Радіти чи ридати? 
Мій Андрій. Він не забув про мій день народження і замовив квіти ще за тиждень до цього дня. Хоча, чому я дивуюся? Він же завжди такий був. Турботливий, ніжний, водночас мужній та хоробрий. Андрій та людина, з якою я завжди почуваюся в безпеці, почуваюся щасливою. 
Вдихаю цей вабливий аромат, посміхаюся при кожному погляді на ці квіти, але в душі радість майже не відчувається.
Навіть не помітила заховану листівку. Відкрила і написане було саме у стилі Андрія: " З днем народження, моя яскрава зіронько. Пам'ятай, яка б велика відстань між нами не була, я все одно поруч. Кохаю тебе." 
Слова пробралися у саме серце, яке так і стискається від болю і радості.  Ну чому все саме так? Він замовив квіти, щоб вкотре зробити мене щасливою, але сам постраждав і зник. Зник без жодного сліду. Навіть під час обстрілів, під час того жаху на війні, Андрій все одно пам'ятав про мене. Вкотре дякую Богу за такого прекрасного чоловіка, але вкотре питаю чому відібрав його у мене. Ну чому? Так не повинно бути. 
- Яка краса. Асю, хто приніс квіти? - увійшла в будинок і мама зразу ж помітила тюльпани.
- Від Андрія, - кажу ці слова, важко вдихаю і стриматися не можу.
- Як від Андрія? Ти що таке кажеш? 
- Те й кажу. Мамо, він просто не забув про цей день. Розумієш? - переводжу погляд на неї, намагаючись не впустити сльозу.
- Доню, прошу, не плач. Ходи до мене.
- Навіть під час бою з ворогом, постійно ховаючись від небезпеки, він не забував про мене. Ці квіти... Мамо, я більше не можу. Мені його так не вистачає.
Дивлюсь на маму з надією почути щось таке хороше, таке правдиве. 
- Асю, потрібно триматися. Нам усім його не вистачає. Але не можна опускати рук, потрібно вірити.
- Я вірю, щосили вірю в його повернення. Але навіть ця віра кожної секунди розбиває мене. 
- Андрій завжди казав, що ти сильна. І ти повинна бути сильною: заради нього, заради вашої дитини.
- Якби ж я могла. Та це так важко вдавати з себе сильну, коли насправді почуваєшся крихкою як склянка.
- Ти не така. Будь ласка, ти повинна жити і вірити. Андрій неодмінно повернеться додому.
- Але коли? Коли? 
Мама нічого не відповіла, лише міцно обійняла та підтримала. Але якби ж це допомогло хоча б на хвилину звільнитися від жахливих думок або просто забути, що все це відбувається з нами.