18 розділ

Кожен день -  муки і сльози. Кожна хвилина - надія і розчарування. Кожна мить без нього - біль, невимовна біль. Буває: лягаю спати увечері і бачу його. Бачу, як він чекає мене в кімнаті, вмикає телевізор, шукає якийсь романтичний фільм. Потім я приходжу, ми разом лягаємо, Андрій ніжними руками бере мене в свої обійми, вкотре кажучи ті чарівні слова: " Асю, якби ж ти знала, як сильно я тебе кохаю". Я уявляю той погляд, ті темні та прекрасні очі, ті привабливі губи. Я уявляю його, постійно уявляю. Але потім відбувається найгірше - я усвідомлюю, що все це лише мої фантазії і Андрія поруч нема. Від цього стає ще більш болюче. В такі митті хочеться просто заснути і більше не прокидатися. Хочеться просто забути цей жах.
Гріх казати такі слова, але я справді жити не хочу. Так, у мене буде дитина, довгоочікувана дитина. Дитина, про яку ми так мріяли і уявляли себе її батьками. Але зовсім не так я уявляла  вагітність. Не так ми з Андрієм уявляли цей найпрекрасніший період у житті. 
Пам'ятаю сиджу у дворі, спостерігаю як Андрій готує шашлики і просто насолоджуюсь ним і життям. Потім він каже:
- Асю, чогось не вистачає тут, - наводить свій погляд на мене і дивиться так загадково своїми грайливими очима.
- Що? Може принести спеції?
- Навіщо?
- Ти ж кажеш що чогось не вистачає.
- Я не про це.
- А про що? Андрію, ти знову так жартуєш? Кажи вже, - дивлюсь на нього, посміхаюся і не можу зрозуміти що він має на увазі.
- Не що, а хто. 
- Хто? Ми ж запрошували батьків, але вони відмовилися.
- Сонечко, я ж не про них.
- Ти мене заплутав. Скажи як є, - досі не розумію про кого він.
- Я говорю про дитинку. Тільки уяви, як би тут було весело.
Почула ті слова і досі згадує його щасливе обличчя і посмішку на своєму обличчі. 
- Андрійку, ну ти даєш. Чесно кажучи, я дуже часто уявляю собі такі митті. 
- То може вже час? Що скажеш? - питає, підходить до мене, бере за руки і так ніжно дивиться на мене.
- Може і час. Коханий, а кого ти хочеш?
- Хай першою буде дівчинка, така ж прекрасна як її мама. А потім і хлопчик і ще одна дівчинка.
- Ого, а не забагато? 
- Думаю ні. Я завжди мріяв про велику родину, а особливо про таку чарівну дружину.
- Я теж завжди уявляла такого турботливого чоловіка.
- Кохаю тебе безмежно.
- І я тебе кохаю.
Думаю про цей момент і ніби бачу цю картину перед очима. Як же мені хочеться все повернути. Взагалі хочеться повернути час, щоб не було війни, щоб Андрій нікуди не пішов, щоб ми завжди були разом. 
Хотіла трохи заснути, але коли лягаю, то зразу ж починаю думати за Андрія. Думка, що він зник - просто вбиває мене. Не вірила, не вірю і ніколи не повірю в це. Але так важко триматися і хоч трохи бути сильною. Особливо не можна стриматися, коли думаю, що зараз він десь у глухому місці, потребує допомоги, але навколо нікого нема. Звичайно хочеться думати тільки про хороше, але якби так можна було. 
Ось вчора справді хотіла померти. Ледве заснула, але наснилося про нього. Він такий був втомлений, увесь у крові, попри біль, яку було видно на обличчі, він сказав дещо: " Асю, моя кохана дружино, бережи себе і будь сильною. Пам'ятай, що я завжди поруч і кохаю тебе безмежно". Саме після цих слів я прокинулася і до самого ранку сиділа на ліжку, дивилася у вікно і лише плакала. Плакала, бо його слова ніби вбили мене. Він попросив бути сильною, але навіть не розуміє як це складно. 
Навіть тепер сиджу, знову гортаю сторінки нашого весільного альбому і згадую той найважливіший день. Весілля у нас було скромне, лише для близьких людей. Ніколи не любила пафосу та пишності. Згадую як ми танцюємо наш перший танець, Андрій лагідно тримає за талію, нахиляється до мене, цілує у шию і шепоче: "Так сильно тебе кохаю, а цей аромат ще більше вабить. Мені так важко стримуватися, коли ти так поруч."
Я ж зразу зніяковіла і сказала йому: " Андрію, я тебе кохаю навіть більше ніж ти думаєш, але ми тут не самі. Не забувай."
Він же продовжував:" Я бачу, але як можна втриматися коли поруч з тобою така чарівна дівчина? Я готовий на весь світ закричати як сильно тебе кохаю і хочу".
Хотіла щось сказати, але гості почали кричати: "гірко". Так, Андрій завжди досить спокійний, але коли мова йде про кохання то він зовсім інший. Не втомлюся повторювати як сильно сумую за ним. Сумую за кожною миттю поруч з ним.
Кожної секунди дивлюсь на телефон, бо сподіваюсь хоча б на одне повідомлення або один дзвінок. Але ні. Поки що ніяких новин.
Мама заходить в кімнату і каже: 
- Доню, ходімо на кухню. Я приготувала твою улюблену лазанью.
- Дякую, але я не хочу їсти.
- Не починай знову за своє. Подивися хоча б на мене, а не у вікно. Асю, ти чуєш мене?
- Я вже сказала що не хочу їсти, - обернула голову, подивилася на маму і бачу на її обличчі переживання. - Подивилася, щось іще? 
- Доню, не нервуй мене, будь ласка. Ну подивися на себе, що це з тобою коїться?
- А що не так? Якою мені бути? Може мені радіти і танцювати? Невже ти справді не розумієш? Мені боляче, ось що зі мною коїться.
- Нам також боляче, але не можна з собою таке робити, - мені також не хочеться засмучувати батьків, але вони не розуміють як мені на душі. - Ти ж вчора також майже нічого не їла. Не можна бути такою егоїсткою.
- Егоїсткою? 
- Саме так. Я бачу ти вже забула, що під серцем носиш маленьке янголятко.
- Я пам'ятаю.
- Мені вже набридає щоразу тебе вмовляти. Як хочеш, це твоє життя, але потім нічого не кажи, якщо з дитиною не дай Бог щось буде.
- Не кажи так, як ти можеш?
- Сама подумай про свої вчинки. Все, захочеш їсти то прийдеш.
Мама грюкнула дверима і пішла з розлюченим виразом обличчя. Але розумію, що як сильно я б не сперечалася, але вона має рацію. Та як я можу спокійно їсти, знаючи, що мій Андрій у небезпеці. Але дитина - це справді єдине, що залишилося від Андрія. Це єдине, що дає мені надію на життя. Надію на те, що мій герой скоро повернеться і все буде як колись.