17розділ

Ненавиджу. Усе ненавиджу. Стою тепер на порозі нашого будинку і навіть його ненавиджу. Навіть попри ті всі прекрасні спогади, які ми прожили разом з Андрієм у цьому будинку мені не хочеться сюди повертатися. Повертатися туди, де нема його. Туди, де нема мого Андрія. Боже, як же це пережити? Коли він повернеться? Коли? Скільки ще сліз я повинна пролити, щоб нарешті його побачити? Скільки ще часу доведеться бути самій?  Скільки? Скільки?! 
Але найбільше ненавиджу цю огидну русню. Кожного росіянина, який ступив крок на нашу землю, кожного, хто віддає накази робити з українцями таке жахливе. Хай будуть прокляті усі вони. Хай буде проклятий той день, коли вони прийшли і знищили все те прекрасне, яке було до них. Господи, прошу, поверни мого Андрія. Я просто не зможу без нього. Не зможу.
- Асю, чому ти стоїш? Заходь же, - сказала мама, коли побачила, що я не заходжу в будинок.
- Я не можу. Там так порожньо і самотньо без нього. Я просто не хочу і не зможу. Розумієш? - намагаюся стримувати себе, але так важко. Хочеться лише ревіти, ревіти як скажена від цього болю.
- Доню, тримайся. Все буде добре.
- Ти хоч сама віриш у те що кажеш? Як може бути добре, коли я навіть не знаю де мій чоловік, що з ним?
- Він живий і обов'язково повернеться. Ти тільки вір.
- Я вірю, так сильно вірю і надіюся, але коли це буде? Коли? Ти зможеш відповісти мені на це запитання? 
Мама просто мовчить, ось і все. А що вона скаже? Я лише вірю, що мій коханий герой неодмінно повернеться.
- Ну все, заспокойся доню. Ми з тобою.
- Але він не зі мною. Хіба так повинно бути?
- Доню, прошу.
Скільки б разів мамі я не казала, але це ніщо не змінить. Зайшла в будинок і навіть кроку не хочу більше ступати. Бо я знаю, що тут, у нашому гніздечку я сама, без мого чоловіка. Як же мені самотньо без нього. Уже боюся ночі, темної і самотньої ночі. Ночі без його теплих обіймів, ночі без його ніжного обличчя, ночі без його слова: "Кохаю". Думаю про це і не можу заспокоїтися. Ну чому це життя таке жахливе? Чому життя приносить стільки болю, стільки сліз? Ну чому?
Стою, але ноги не тримають мене. Мені хочеться плакати, падати на землю і кричати. Кричати від болю, кричати від самотності, від безвиході. Андрію, ну де ти? Я благаю тебе, повернися. Я ж не зможу без тебе, навіть заради дитини не зможу. 
Повсюди ми. Повсюди він і я. Повсюди в очі кидаються наші фото - день нашого першого побачення, день, коли він мені освідчився, день, коли я стала його єдиною і коханою дружиною. Як же мені боляче - дивитися на ці щасливі фото і водночас розуміти, що тепер він не зі мною. Лише Бог знає, де він.
Так хочеться повернути те щасливе і безтурботне життя. Життя, сповнене миром, щастям, радістю, коханням. Життя, яке хотілося жити, а не існувати. Життя у вільній та незалежній Україні.
- Доню, я зараз щось приготую тому зачекай. Домовилися?
- Мамо, я не хочу їсти. Дякую.
- Не починай. Подумай хоча б за здоров'я дитини, якщо на себе тобі начхати.
- Мамо, як ти не розумієш? Як я можу спокійно їсти, не знаючи що з Андрієм?
- Годі вже. Я прекрасно розумію твій біль, нам також сумно за Андрія, але не можна так безвідповідально ставитися до свого життя, життя своєї ще ненародженої дитини, - мама кричить вже, намагаючись донести це до мене.
Тато також не стримується:
- Асю, мама має рацію. Не можна так робити, потрібно далі жити.
- Та хіба це життя? Коли ви вже зрозумієте, що я не живу, а лише існую? Андрія нема і моє життя втратило будь - який сенс. Я хочу до нього, - кажу ці слова батькам, дивлюсь на них очима, повними сліз, але вони лише мовчать.
- Ну скажіть щось. Скажіть, що його знайдуть і він повернеться.
- Повернеться обов'язково. Тому будь ласка, заради Андрія будь сильною. Коли він приїде то хай побачить ту Асю, яка завжди усміхнена та щаслива, - тато благає і досі заспокоює.
- Щаслива я буду лише поруч з ним. 
- Добре, але прошу, іди відпочинку і зараз буде обідати. Домовилися?
- Добре.
- Моя ж маленька дівчинка, - тато підходить, цілує в лоб і міцно обіймає. Саме в цю мить, в татових обіймах я почуваюся ще тією маленькою дівчинкою, яку завжди огортала батьківська любов.
- Ви ж залишитеся зі мною? Чи ви збираєтеся їхати? 
- Ти що таке кажеш? Доню, ми ніколи не залишимо тебе одну.
- Дякую. Я так вас люблю.
Кличу маму до нас, ми обіймаємося і ніби все добре, але не вистачає лише мого Андрія. 
Андрію, прошу, повертайся або дай хоча б якусь звістку про себе. Я не зможу без тебе, ніяк не зможу. Чекаю і дуже кохаю тебе мій герою.