16 розділ

Білі стіни, поруч звуки чужих голосів, поруч все таке незнайоме і страшне. Це життя страшне, адже в моїй голові досі звучать ті болючі слова: "Він зник". Ледве відкриваючи очі, бачу перед собою усе розмите, усе таке чуже. І я розумію, що тут, поруч зі мною його нема. Мого Андрія нема. Повертаю обличчя в праву сторону, батьки щось шепочуть, а я...
Я просто відчуваю, що померла. Учора, коли почула ті жахливі слова, я перестала жити. Якби ж тепер прокинутися і все це був би лише сон. Якби ж тепер він тримав мою руку. Якби ж тепер він просто був тут, зі мною.
- Мамо. Тату. - пробую піднятися з ліжка, але відчуваю, як тягне внизу живота.
- Доню, лягай, тобі не можна вставати,- сказала мама, щоб мене заспокоїти, але сама така засмучена.
- Де він? Де мій Андрій? - я просто не вірю, не можу повірити в те, що його нема.
- Асю, заспокойся. Нам також болить, але ми не знаємо де Андрій. Потрібно вірити у краще.
- Як? Як ти це уявляєш? Як мені жити без нього? - і знову плачу, знову картаю себе.
- Тобі потрібно думати за дитину, ви повинні продовжувати жити. Я знаю, що це важко, але ти мусиш бути сильна.
- Я зовсім не сильна. Я не зможу жити без нього. Я взагалі не хочу жити! Ви розумієте? Я не хочу жити!
Боляче і дуже, але як навіжена встаю з ліжка, зриваю з рук крапельниці і йду. Але навіть не знаю куди.
- Асю, ти що робиш? Зупинися, прошу тебе.
- Мені потрібно до Андрія. Можливо у військоматі знають де він, але не кажуть.
- Асю, ти мариш. Що за дурниці? Якби щось було відомо, ми б уже знали.
- Я повинна піти. Мамо, може Андрій тепер у небезпеці і йому потрібна допомога. Я скажу їм, щоб шукали його.
- Асю, годі вже. Моя дитино, мені так боляче дивитися на тебе у такому вигляді.
- Мамо, я не зможу. Не зможу без нього.
Падаю на коліна коло дверей, мама сідає поруч, а я досі не вірю, що все це відбувається з нами. Серце розривається на шматки, хоча воно вже розірване. Реву і зупинитися не можу. Схиляю голову, притуляюсь до колін. Руки заспокоїтися не можуть, торкаючись постійно волосся. Я не можу заспокоїтися. Як? Ну чому? Чому це відбувається з нами? Чому так? Чому життя таке несправедливе? Що я зробила не так, що Бог відібрав його у мене? У чому я завинила?
Мама сильно обіймає, підтримує як може. Батько також підійшов, своєю рукою торкається моєї голови, заспокоює, але це не допомагає. 
- Донечко, ти ж знаєш як сильно ми тебе любимо. Благаю тебе, заспокойся. Ти сильна, ти впораєшся з усім, - підіймаю голову, дивлюсь в батькові очі, які пронизані сумом, але ні, не вірю. Не вірю, що Андрія нема. Хай вони кажуть будь-що, але я не вірю.
- Тату, ну що ти кажеш? З чим мені впоратися? Почуйте мене, будь ласка. Кажіть що хочете, але я ніколи не повірю, що Андрій просто зник. Він повернеться обов'язково.
- Добре, повернеться. Але ходи до ліжка. 
- Що мені робити? Я не зможу бути сильною без нього. Навіть заради дитини я не зможу.
- Зможеш. Андрій завжди вірив у тебе, - тато сказав ці слова з такою упевненістю, що аж мені стало дивно.
- Андрій... Мій Андрій. Прошу, поверніть його.
Дивлюсь на батька, який нічого не каже, переводжу погляд на маму, але вона також мовчить. Усі мовчать, ніхто не може сказати, де мій чоловік. Навіть я, його дружина, взагалі нічого не знаю. В цю хвилину я сиджу в цій пустій лікарні, а він може лежить десь поранений і зовсім один. Йому потрібна допомога, йому потрібна я, але я тут, а він один.
Боже, допоможи будь ласка. Врятуй його, врятуй мого Андрія. Хай він буде живий. Поверни мені його. Як же це нестерпно боляче і важко. Просто чекати, а зробити нічого не можна. Дуже сильно сумую за ним. Дуже сильно хочу побачити його. Дуже сильно хочу обійняти та поцілувати його. Дуже сильно хочу його.
- А де батьки Андрія? - запитала, бо не бачу їх тут.
- Вони зараз прийдуть, пішли до лікаря, - відповіла мама.
- Зрозуміло.
- Доню, ходімо, тобі потрібно ще трохи поспати, - мама бере за руку і відводить до ліжка.
- Я не хочу.
- Але треба, хоча б трішки.
- Мамо, скажи, що його знайдуть, - вкотре дивлюсь на неї і хочу поч ти щось хороше.
- Знайдуть обов'язково, ти тільки вір.
- Я вірю і чекаю, але якби ж ти знала наскільки це важко. Мені так важко без нього.
- Доню, він повернеться. От побачиш.
Вже нічого не сказала у відповідь, але ті слова досі звучать і моїй голові, ніби переслідують всюди. Батьки кажуть що Андрій повернеться, але самі вони в це не вірять, я бачу по їхніх очах. Але я вірю. Вірю, що скоро він повернеться. Вірю, що мій чоловік зможе і подолає всі перешкоди. Бо це мій чоловік. Це мій Андрій, якого я знаю саме таким.