15 розділ

Інколи здається, що ця війна є лише у тих, хто її захищає і тих, хто чекає рідних з війни. Бо насправді так і є. Хіба у дівчини нормальне життя, коли вона чекає на повернення коханого з війни? Хіба маленькій дитині весело, коли вона дивиться на фото батька і знає, що більше ніколи в житті його не побачить? Хіба батькам хочеться жити, знаючи, що їхня юна дитина уже в могилі, бо її вбила російська ракета. Хіба взагалі хочеться жити, коли ти бачиш, який жах відбувається у твоїй країні?
Скільки невинних життів було забрато, скільки невинних долей і життів було зламано. І все через них. Все через цих нелюдів, які замість серця мають камінь. 
Водночас гидко дивитися на тих людей, які у такий непростий час радіють, танцюють, та ще й під російські пісні. Хіба ці люди не такі ж самі українці? Хіба не у їхній країні зараз йде війна? Та я б сказала, що скоріше не війна, а боротьба. Боротьба за нашу свободу, за незалежність, за мир, за щастя, яке ми заслуговуємо як ніхто інший. Але коли? Коли ж ця боротьба закінчиться? 
Та попри все, сьогодні найщасливіший день у моєму житті. Нескінченні два дні пройшли, і сьогодні нарешті я побачу мого Андрія. Хоча ні. Це було безліч нескінченних днів, які я була сама. Це були важкі дні, переповнені болем, гіркими сльозами, смутком, самотністю. Я була без нього, без його обіймів, без його поцілунків, без його обличчя, без його посмішки. Я була без нього і це так було важко. Дуже важко. Досі не вірю, не можу повірити, що цей день настав. Ніколи ще так не чекала, щоб його побачити. Але хто ж знав, що прийде таке лихо і розлучитись нас. Не на місяць, і навіть не на два. Але здавалося, пройшло все життя. Життя, яке я проживала разом з надією, вірою і коханням у своєму серці. 
Так дивно буде побачити його вживу, адже він навіть ніколи не вмикав камеру під час наших розмов. Завжди казав, що не можна і таке інше. 
Я щаслива, але разом з тим відчуваю ніби якесь хвилювання. Уся тремчу, як напередодні першого побачення. Накладаю на стіл, але руки тремтять, обличчя горить. Мабуть це, тому що довгий час не бачила Андрія. 
Сьогодні вранці приїхали мої батьки, також батьки Андрія. Так приємно дивитися, коли у тебе є така велика, дружня та прекрасна сім'я. Мама щось там каже, але не чую нічого. Мої очі лише дивляться на той годинник, на ті стрілки. Серце б'ється від передчуття чогось прекрасного та щасливого. Руки не можуть дочекатися, щоб нарешті обійняти його дуже міцно і нікуди не відпускати. Не можу вже дочекатися, щоб сказати найважливіші слова. Не можу дочекатися, щоб просто побачити його, щоб просто побути разом. 
- Асю, тобі погано? Ти ж вся тремтиш, - перервала мама Андрія через хвилювання.
- Це від хвилювання, все добре. Дякую.
Та насправді я чомусь дуже хвилююся, сама не розумію чому. Від необережності не помітила, як впала на підлогу тарілка і розбилася. Я дуже схильна до таких знаків, різних прикмет. Але що може статися сьогодні погане? 
- Асю, Андрій не казав о якій годині буде? - поцікавилася мама Андрія.
- Ні, сказав, щоб чекати його вже вдома. 
- Вже не можу. Так хочеться його побачити. 
- Мені також уже не терпиться. 
Стіл накритий, його улюблені страви готові, ми також в очікуванні. Але його досі нема. Де ж він так довго? 
- Може зателефонуй йому, - сказав свекор, бо так і хочеться вже побачити сина.
- Зараз. 
Набираю Андрія, але абонент поза зоною досяжності. Взагалі не розумію, що відбувається. Думати знову про погане не хочу, може у нього просто розрядився телефон. 
Дзвінок у двері. Ну нарешті. Змусив так довго чекати і хвилюватися. Вибігаю з будинку як ненормальна, відкриваю двері , готова вже  накинутися на нього. Але переді мною зовсім не Андрій. Усмішка з обличчя одразу зникає, тепер мене справді починає охоплювати хвилювання. А де ж сам Андрій?
- Добрий день. Ася?
- Добрий день. Так. А ви хто? - хвилювання все більше починає наростати. - Зачекайте, ви мабуть колега Андрія. Він надіслав мені ваше фото, сказав, що приїдете разом.
- Так, це я. Приємно познайомитися, - чомусь його голос такий схвильований. 
- Ой, що ж ми на вулиці? Ходімо у будинок.
Ми зайшли усередину, а тепер я хочу почути, де Андрій. Тому що ця ситуація вже починає мене лякати.
- Ми справді їхали разом, але потім сталося непередбачуване.
- Що ви маєте на увазі?  Де Андрій? Він приїде пізніше?
Я бачу, як його обличчя обливається потом, щоки почервоніли, рука постійно  торкається голови. Він стоїть, відвертає від мене погляд, нічого не каже. Мені справді страшно, уся тремчу, але уже не від щастя, а від переживання.
- Де Андрій? Ви можете мені вже сказати? Не тягніть, будь ласка.
- Вибачте, мені справді важко вам це казати, але я змушений повідомити.
- Ви про що? Де Андрій? Де мій чоловік? - кладу руку на серце, вдихаю ковток повітря і чекаю відповіді.
- Розумієте, ми вже були у дорозі додому, але раптом на нас напали.
- Напали? Як? Хто?
Після цих слів мені вже нічого не треба, лише одне хочу - побачити Андрія.
- Це була атака російських військових, вони так несподівано з'явилися, ми навіть не встигли зрозуміти, що сталося.
- Ви що таке кажете? Не вірю. Скажіть мені, де Андрій? Будь ласка,  не лякайте.
- Він зник. Нікому невідомо де він.
- Як зник? Я не вірю. Ні, ні. Цього не може бути, - життя ніби обірвалося після цих слів. Я не вірю, не хочу вірити в це. Поверніть мого Андрія.
- Розумієте, почалася стрілянина. Кожен захищався як міг. Я лише побачив, як Андрія поранили, а потім все.
- Що все? Ви знайшли його? Де він? У лікарні? 
- Я не знаю, ніхто не знає. Ми шукали довго, але безрезультатно. Мені дуже шкода, що так все сталося. Вибачте.
- Ні, ні!! Не вірю! Він не міг так вчинити. Андрій пообіцяв повернутися. Це неможливо.
Це все. Де мій Андрій? Де мій чоловік? Це мав бути найщасливіший день у нашому житті. Але чому? Чому так сталося? Чому саме ми повинні через це проходити? Чому саме я повинна відчувати цей біль? Чому саме я? Чому саме він? Чому саме ми? Чому? Чому життя вибрало саме нас?
Андрій не зник. Я не вірю, ніколи не повірю. Він живий і обов'язково повернеться.
- Мамо, що він каже? Скажи, що це неправда! Де мій Андрій? - душа рветься від болю, серце вже не витримує чути все це, сльози не припиняються.
- Доню, заспокойся. Прошу тебе. Все буде добре.
- Як буде добре? Ти чуєш, що він каже? Андрій зник! Зник!
- Зачекай, все можливо не так і погано.
- Надійтеся на краще. Наразі новин про вашого чоловіка немає, якщо буде щось відомо, я одразу вам розповім, - перериває колега Андрія, намагаючись мене заспокоїти.
Все одно не вірю. Нізащо не повірю. Так не повинно бути. Не повинно. Обертаюся, дивлюся на батьків. Їх погляди кажуть все за себе. Їм шкода і вони також не хочуть у це вірити. 
Я бачу цей смуток, цей біль в їхніх очах і досі не можу зрозуміти чому все це сталося з нами. Тепер бачу перед собою лише темряву, жахливу темряву. І життя просто зупинилося.