14 розділ

Ранок, хоча одним словом - жах. Вночі знову була атака, знову ці страшні вибухи, знову ці переживання, біль та сльози. Мабуть ніколи в житті ще так не боялася. Заснула, як в одну мить прокидаюся від гучних звуків. Зайшла в телефон і просто завмерла. Як же вони набридли зі своїми ракетами, як же я їх ненавиджу. Швидко накинула на себе щось і спустилася до підвалу. Читаю новини, але хорошого нічого. Зразу ж написала Андрію, як він там, що у нього, але сподіватися на швидку відповідь безглуздо було. Раптово щось так нахлинуло, що почала ревіти. Коли ти дивишся на все це: ці кляті ракети, ці кляті російські військові, ця клята війна, то стримати себе неможливо. Мені так жаль, так сумно за всіх наших захисників. Вони зараз там, у тих окопах або в бою з ворогом і ніхто нічого не робить, щоб цей кошмар нарешті припинився. Як же все набридло. Ти постійно живеш у страху, щоб нічого не сталося з тобою і твоєю родиною. Ти постійно сидиш у цьому сирому підвалі, молишся, щоб вижити, чекаєш вже на той відбій повітряної тривоги і просто чекаєш...
Можна сказати, що починаєш звикати до всього цього. Навіть після цих атак заснути просто неможливо. Ти покидаєш підвал, прямуєш у будинок зігрітися, знову переглядаєш новини, дивишся, що ще ті сволоти наробили і ти просто лише існуєш. Ну хіба можна назвати це нормальним життям? Кожного дня, кожного дня без винятку вони нас вбивають, їм не шкода нікого і нічого. Не розумію, як можна бути такими нелюдами. Я просто вже не витримую: ні морально, ні фізично. Уже так наболіло за весь період війни, що нічого не хочеться. Навіть жити не хочеться, коли ти не тільки знаєш, що відбувається у твоїй країні, а бачиш це на власні очі.
Жити не хочеться, коли знаєш, що найдорожча тобі людина зараз там, у постійній небезпеці, а ти сидиш вдома така безпорадна, бо вплинути ні на що не можеш. Я не знаю. Я просто не знаю, як мені забрати його з цієї клятої війни, вже нічого не знаю. Кожного дня молюся, щоб мій Андрій і кожен захисник повернулися якнайшвидше.
Мені так його не вистачає, ніколи не розлучалася з ним на такий довгий період. Ніколи ще так не сумувала за ним. Ніколи ще так не чекала на його повернення. Ніколи ще так не розуміла, як сильно його кохаю і боюся втратити. Але він сказав, що скоро приїде, а для мене це найголовніше. Так дивно, адже вперше за період війни побачу його вживу. Він же навіть не вмикав камеру, коли телефонував. Мабуть не хотів, щоб я бачила де він. 
Дзвінок від нього. Тепер уже з усмішкою на обличчі і щастям у душі я піднімаю слухавку:
- Андрійку, привіт. Як же я скучила. Як ти?
- Привіт сонечко. У мене все як завжди, але, - він зупинився і декілька секунд просто мовчав.
- Що але? Не лякай мене, кажи, що вже сталося? З тобою щось?
- Ні, ні. Асю, послухай.
- Слухаю.
- 2 дні залишилося і все. Ти розумієш?
- Я нічого не розумію. Андрію, що означає 2 дні і все? Мені вже не по собі.
- Через 2 дні ми побачимося. 
- Що? Як? Ти не жартуєш? - на мить здалося, що ці слова лише сон або мої мрії.
- Хіба б я про таке жартував? Чи ти не хочеш мене побачити?
- Дурнику, ти шо таке говориш? Я, я...
Я справді тепер щаслива. І цьому щастю нема меж. Мій Андрій, мож найдорожче, моє найкраще, що сталося зі мною в житті. Нарешті, нарешті я його побачу.
- Асечко, ти тут? - чути було як він сміється і радіє, а я радію ще більше.
- Андрію, я не можу повірити. Невже? Невже це сталося?
- Так. Я скоро буду вдома.
- Я чекаю і дуже. Якби ж ти знав, як я скучила, неймовірно сильно скучила за тобою. 
- Я теж дуже скучив. Не було жодного дня , жодної хвилини, щоб я не думав про тебе. Про мою єдину і кохану дружину.
- Андрію, я дуже тебе кохаю і чекаю. Ми чекаємо, - ще секунда і я  не втрималася. Так і хочеться сказати, що вагітна.
- Ми? Не зрозумів.
- Маю на увазі моїх і твоїх батьків.
- Зрозумів. Добре тоді, мушу вже йти, потрібно збиратися.
- Добре. Але скажи, коли мені тебе зустріти? І о якій годині?
- Я буду через два дні, не потрібно нікуди йти. Я повертаюся разом з колегою. Пам'ятаєш, я тобі скидав фото.
- Пам'ятаю. То ви разом до нас додому приїдете?
- Ні, він мене підкине або як. Ще точно не знаю.
- Давай я тебе зустріну. Вже не терпиться, щоб тебе побачити.
- Сонечко моє, я теж не можу дочекатися, коли тебе побачу. Вибач, мушу бігти, чекай мене.
- Чекаю з нетерпінням. 
- Кохаю тебе.
- І я тебе.
Закінчили говорити, але досі не можу прийти до себе. Досі не можу повірити, що нарешті його побачу. Попри весь той біль, весь той смуток,  ті сльози, які я пережила, які ми пережили, це нарешті станеться. Нарешті ми будемо разом. Навіть якщо це на декілька днів, але все одно. Побути з ним хоча б декілька хвилин - для мене весь світ.
Зразу ж зателефоную батькам, і своїм і батькам Андрія. Хай би і вони приїхали. 
Здається, що тепер ці 2 дні будуть довшими в очікуванні ніж всі ті місяці, які я була без нього.