13 розділ

Тепер сиджу, чекаю коли лікар дозволить увійти до кабінету. Досі не віриться, що у нас народиться маленьке диво.
- Доброго ранку, це ви на 10 годину? - з кабінету вийшов лікар і запитав мене.
- Добрий ранок, так, це я.
- Прошу, заходьте.
- Дякую.
Зайшла до кабінету, лікар сказав лягти, будемо зараз дивитися, як там дитина.
- Анастасіє, як почуваєтеся? Малеча чемна чи ні? - з легкою посмішкою лікар сказав.
Так, насправді моє повне ім'я Анастасія. Це просто ще з дитинства я звикла, щоб мене називали Ася, тому і дотепер так залишилося. Але коли ходжу до лікаря, або у інші важливі місця, то називаю себе так як записано у паспорті.
- Слава Богу, все добре. Почуваюся теж нормально, а дитинка дуже чемна, - я відповіла лікарю.
- Ну то й добре. Так, ну що тут у нас? Хочете послухати серцебиття дитини?
- А можна вже?
- Ну звичайно.
Чую як б'ється сердечко нашої дитинки і не можу повірити, що нарешті це сталося. Ми стільки часу з Андрієм мріяли про дитину і Бог нам подарував її. Та одне не дає спокою - Андрій тепер не з нами. Як же хочеться, щоб в цю мить він був тут, зі мною, тримав мене за руку і ми разом дивилися б на екран, милувалися нашою дитинкою. Від цих думок аж впустила сльозу. 
- Щось не так? - запитав лікар, коли побачиш, як я витираю сльози.
- Ні, ні. Все чудово.
- Ну що ж, дитина розвивається прекрасно і навіть дуже. Хочете дізнатися стать дитини?
- Хочу, але краще наступного разу. Мій чоловік повинен приїхати у відпустку то прийду потім з ним.
- Як бажаєте. Вибачаюсь за питання, але ваш чоловік на війні?
- Так. 
- Тоді попрошу вас не хвилюватися і не сумувати. Ви ж самі знаєте, що це може нашкодити дитині. 
- Я знаю, але як тут не переживати, коли він там, постійно у небезпеці.
- Головне вірте у краще. Наступного разу чекаю вас з чоловіком. Домовилися?
- Звичайно.
- Можете підійматися, зараз я лише внесу усі дані у комп'ютер і можете йти додому.
- Дуже вам дякую.
- Нема за що. Бережіть себе.
- Так. Вибачте, лікарю, а можна ще одне запитання?
- Так, звичайно. Питайте все.
- Мені дуже дивно, що я так рано почала відчувати поштовхи дитини. Ніби термін приблизно три з половиною місяці, але не знаю.
- А звідки ви взяли, що у вас саме такий термін?
- Це ви мені сказали ще минулого разу.
- Та не може таке бути. Вибачаюсь дуже, але мабуть я помилився або вам почулося.
- Як так? Тоді на якому я місяці?
- Уже 18 тижнів. Можливо, це справді я щось наплутав тоді.
- Не знаю, але дуже вам дякую. Бо я помітила, що і живіт трохи великий для 3 місяців, тому вирішила запитати.
- Не біда, ще раз вибачте, це я помилився і сказав неправду.
- Нічого, я вам дуже вдячна. 
- Будь ласка, ось ваші документи. Ідіть додому і відпочивайте. Ніяких навантажень і переживань, зрозуміли?
- Так, звичайно. До побачення.
- До побачення.
Яка ж це прекрасна людина. Такий добрий, такий дбайливий лікар. Ніколи мабуть не зустрічала таких щирих людей. Чесно кажучи, ледве стрималася, тому що дуже кортить дізнатися, хто у нас буде. Але ні, скоро приїде вже Андрій, то підемо разом і почуємо. Досі не знаю, чому не повідомила про вагітність батькам. Ні мої батьки, ні батьки Андрія навіть не здогадуються про це. Мабуть варто вже їм повідомити, тому зателефоную навіть тепер:
- Мамо, привіт. Як ти? Як тато? Як там вдома?
- Привіт доню. Та у нас все добре, тривоги є, але на щастя без вибухів. Краще скажи, як ти? Як там Андрій?
- Андрій тримається, каже, що у нього все непогано. А я... - зупинилася на хвильку, вдихаю повітря і хочу вже сказати.
- Що таке? Щось погане?
- Ні, навпаки. Мамо, я вагітна.
- Вагітна? Ти серйозно?
- Так, от якраз від лікаря.
- Боже, яке ж щастя. Як тато почує, то не повірить. То ти лише тепер дізналась?
- Ні, це я вже другий раз у лікаря. Я ще зрозуміла про вагітність у перші дні війни, хоча до того часу нічого не відчувала.
- То це який вже термін?
- Приблизно 18 тижнів.
- Ого, яка ж я щаслива за тебе, за вас з Андрієм. Але чому ти приховувала стільки часу? Це ж щастя.
Я чула як голос мами зразу ж став веселішим після почутого і мені полегшило, бо вже і вони знають.
- Мамо, я просто забула. Я ж кожного тільки й думаю про Андрія, геть про все забуваю.
- Не можна так, тепер тобі потрібно думати за себе і за дитинку. До речі, відомо вже хто буде?
- Відомо, але хочу дочекатися Андрія, щоб разом дізнатися.
- Зрозуміло. Асю, яка ж я рада за вас.
- Я теж дуже щаслива, скоріше б Андрій вже повернувся.
- Повернеться обов'язково.
- Сказав, що скоро приїде.
- Так це ж прекрасно. Ми з татом приїдемо.
- Я вас чекаю. Добре тоді, іду зателефоную батькам Андрія, вони теж ще не знають про дитину.
- Ні, ні, стій.
- Що таке?
- Я сама зателефоную доню. Добре? Не образишся?
- Та ні, телефонуй.
- Добре, якраз п'ять хвилин тому розмовляла з твоєю свекрухою. Боже, як же вона зрадіє. Все доню, кладу слухавку.
- Добре, потім дай мені знати, що сказала.
- Обов'язково. Бувай, люблю тебе, але бережи себе і дитину.
- І я тебе.
Яка ж я щаслива і вкотре замислююсь за що я заслужила на це щастя. Поруч зі мною найкращі батьки, найкращі свекор та свекруха, найкращий та коханий чоловік. Якби не ця клята війна, якби не вона. Це жахіття прийшло, перевернуло моє життя з ніг до голови та розділило мене з коханим. Але вірю, що скоро настане мир, перемога, і ми з Андрієм та майбутньою дитиною будемо дуже щасливі. І вся Україна буде нарешті щаслива.