12 розділ

Андрій надіслав фото друга, який з ним тепер на війні. Дивлюся на цю людину, але все одно не впізнаю. Мені здається, я вже нічого не впізнаю, нічого не бачу, нічого не чую. Я лише радію, бо скоро побачу його. Так довго чекала моменту, коли Андрій з'явиться на порозі нашого будинку. Ми будемо розмовляти, обійматися, нарешті дізнається, що стане батьком. Але це такі прекрасні почуття. Кожного ранку прокидаюсь від її нетерпимості, кожного вечора не можу заснути, тому що дитинка не дозволяє. Мабуть спортсменкою буде. Щось підказує мені, що це дівчинка. Андрій завжди казав, що хоче спершу дівчинку, таку ж красуня як мама. Боже, як же я його кохаю. Кохаю і чекаю. 
Сьогодні увечері домовилися з Катею зустрітися. Вона вмовляла сходити кудись, розвіятися, але щось не хочеться зовсім, тому прийде до мене. Катя така турботлива, що інколи і я дивуюся. Кожного дня телефонує, цікавиться, як у мене справи, як почуваюся. От недавно також була. Насправді вона дуже неймовірна. Познайомилися ми при дуже незвичайній ситуації. Пам'ятаю, це був перший день в університеті, якісь незнайомі хлопці почали чіплятися до мене. І тут приходить вона, сказала лише декілька слів і ті зразу ж втекли. Чесно кажучи, на той час я не була такою сміливою як тепер. Хоча навіть сьогодні я зовсім не сильна. Без Андрія все не так, і я не така. Без нього відчуваю себе такою безпорадною, такою слабкою. Коли він поруч то ніби надає сил щоб жити та радіти. Поруч з ним я просто щаслива. 
Нарешті прийшла Катя.
- Привіт.
- Привіт, проходь на кухню.
Ми сіли за стіл і почалась розмова.
- Ну як ти? Як самопочуття? Дитинка як?- запитала Катя.
- Все добре. Якраз завтра іду на прийом до лікаря. Бо маленька така енергійна, навіть спати не дає.
- Ну то добре. Стоп, а чого маленька? Значить, дівчинка буде? Як же це прекрасно.
- Та ні. Я чомусь відчуваю, що це саме дівчинка буде. Хоча все одно, головне, щоб здорова дитина була.
- Ну звичайно ж. А Андрій як там?
- А як ти думаєш? Він каже, що усе добре, але я ж знаю, що це неправда. Він бреше, щоб я не засмучувалася і не хвилювалася. 
- Асю, ну може дійсно не так усе і погано. 
- Може, але щось не дуже віриться. Ну сама подумай. Це ж війна, як там може бути добре?
- Не знаю, але я впевнена, що все налагодиться. От побачиш.
- Коли? Коли це буде? Я теж вірю, але коли. Але знаєш, що найгірше?
- Що?
- Найгірше - це очікування. Чекати, коли він нарешті зателефонує, коли хоч одне повідомлення надішле. Не хочу жалітися, але...
- Асю, кажи моя люба.
- Я дуже сумую за ним. Ти знаєш, мені так важко без нього, так самотньо. Здається, такою безпорадною я ще ніколи не була. 
- Я розумію тебе, але повір, скоро він приїде і ви будете разом. 
- Скоріше б цей момент. Я без нього як без рук. Постійно хочеться плакати від безвиході, від самотності. Так не по собі.
- Чому?
- Та тому що я тут- вдома, а він там. І я взагалі не можу нічого зробити,  не знаю, як мені забрати його з цієї війни.
- Асю, нажаль зробити ми нічого не можемо, але ти теж зрозумій.
- Що саме?
- Він пішов туди, бо сам цього хотів, хотів захищати нашу країну.
- Ти що говориш? Він не сам пішов, за ним прийшли.
- Але він міг утекти, бути у розшуку, і бути з тобою, та він не вчинив так.
- Я поважаю кожне його рішення, і те, що він хоче захищати Україну - це безцінно, і я дуже ним пишаюся. Але зрозумій, ти так легко б відпустила коханого на війну, знаючи що там коїться?
- Не знаю, але це важко.
- Це дуже важко. Я просто його кохаю і жити без нього не зможу.
- Ви будете разом, ви будете щасливі. Просто потрібно зачекати.
- Я чекаю і буду чекати скільки потрібно. Головне, щоб Андрій був живий і здоровий.
- Навіть не сумнівайся, він ще тоді казав мені, що з ним усе буде добре.
- Що? Коли казав він таке?
- Та це я просто не так сказала. Маю на увазі, він завжди каже, що з усім впорається.
- Катю, ти щось недоговорюєш. Чи не так?
- Та ні. З чого ти таке взяла?
- Кажи правду. Ненавиджу, коли зачіпають тему, але не закінчують.
- Та все добре. Що ти причепилася? Мені нема, що тобі казати.
- Катю, не нервуй мене. Я знаю, що ти зараз брешеш. У тебе завжди так червоніють щоки і цей погляд. Кажи вже.
- Пам'ятаєш, як до початку цього жаху усі говорили, що можливо буде війна?
- Звичайно пам'ятаю, ми самі з Андрієм думали і не вірили, що таке може трапитися.
- Ну от, тоді ми з Андрієм зустрілися і говорили.
- Говорили? Про що? 
- Він сказав, що якщо справді буде війна то він піде добровольцем. Вибач, я не повинна була це казати. Я пообіцяла Андрію, що не скажу тобі.
- Ти що таке кажеш? Як добровольцем? Це неправда.
- Я не брешу. Він справді хотів так. Сказав, що якщо не буде повістки, то сам піде до військомату. 
- Але чому він тобі це сказав? Чому мені ні слова про його рішення? Не розумію. Мабуть, я справді для нього ніхто.
- Асю, не кажи так. Він тебе дуже кохає, понад усе на світі. Я бачила це в його очах, коли він попросив тебе берегти і піклуватися про тебе, поки сам буде там.
- А як я його кохаю, ти знаєш? Але чому він так вчинив зі мною? Чому не сказав, що хоче піти добровольцем? 
- Він знав, що ти будеш проти і не хотів тебе засмучувати.
- Тоді як би він потім мені сказав про це, якщо б не прийшли з повісткою? 
- Не знаю, я сказала вже все. Просто знай, що він все одно пішов би на війну, він хотів цього. Я бачила наскільки його бажання велике.
- Ні, він взагалі про мене не думає. Чому мені не сказав, ну чому? Хіба тепер краще, коли він там, на війні, у небезпеці.
- Все буде добре, от побачиш.
- Ну Андрій, не чекала від нього такого.
- Асю, досить бути такою. Зрозумій нарешті, він думав в першу чергу про тебе. 
- Про мене? Щоб я залишилася сама вагітною? 
- Він не знав про це, він просто хотів іти захищати нашу країну, хотів захищати нас. Він хотів і досі хоче захищати тебе.
- Найкращий захист для мене, коли він поруч, а не... Господи, це колись закінчиться?
- Закінчиться. Він приїде, ви станете батьками, будете щасливі, війна закінчиться.
- Як же я чекаю на це. Чекаю на нього. Він справді такий впертий, завжди робить по своєму, але все одно він для мене увесь всесвіт. Скоріше б побачити  і обійняти його.
- Побачиш. Ходи до мене.
Катя обійняла, підтримала, як вона знає. Але все одно досі у моїй голові ті слова. Чесно кажучи, я трохи образилася на Андрія. Чому не сказав мені нічого? Навіть впустила сльозу. Але сердита на нього, і дуже. Як він міг? Розказав Каті, а я що? З одного боку я пишаюся ним, він мій герой, мій коханий герой. Але він не розуміє наскільки все небезпечно. Якби він знав про дитину, то точно б змінив свою думку. Але що вже зробиш? Я просто чекаю. Чекаю на свого мужнього і впертого героя.