11 розділ

Інколи просто вже не витримую. Не витримую стільки чекати і чекати. Чекати на той дзвінок, чекати хоча б на одне повідомлення від нього. Інколи мені здається, що навіть війни нема. Я готую вечерю, і чекаю на Андрія з роботи. Він як завжди: спочатку обіймає, цілує, а потім ми сідаємо за стіл, вечеряємо і просто насолоджуємося один одним.
Боже, як же я сумую за цим всім. А особливим за ним. За кожним його словом, за кожним подихом, за кожним дотиком, за кожною хвилиною, проведеною поруч з ним. Як же було добре до цієї війни. Які ж щасливі були українці, доки не прийшли кляті росіяни. Увірвавшись в наші життя, вони знищили все. Все те прекрасне, яке було до них. Як же сильно моє серце палає від ненависті, бо саме вони є причиною, чому Андрій тепер не зі мною, не з нашою дитиною.
Андрій. Який же він прекрасний...
Неможливо було не закохатися у нього. Пам'ятаю, як нам заздрили. Не вірили, що ми так можемо кохати.  Було й таке, як одного разу я прийшла до університету, шукала Андрія повсюди, але не могла знайти. Та в одній аудиторії побачила його все таки, але не самого. Була така картина, ніби він обіймається з дівчиною. Я не влаштовувала ніяких скандалів, тому що побачила ту дівчину і зразу ж її впізнала. Вона завжди була така заздрісна, навіть у моєї найкращої подруги намагалася відібрати хлопця. 
Андрій звичайно ж виправдовувався. Казав, що я єдина у нього. Заспокоївши його, я сказала що повністю йому довіряю. Та я й досі упевнена в ньому. Він та людина, яка буде відповідати за свої слова. Якщо сказав, що я єдина і він лише мене кохає, то так і є. Навіть його очі і той погляд, який не вміє брехати, кажуть все самі за себе. І тому, якщо він пообіцяв повернутися, то неодмінно так і буде. 
Телефон. Це Андрій. 
- Кохана, привіт .
- Привіт, любий. Ти в порядку? 
Взагалі, як ти? Розкажи мені все, прошу.
- Усе добре. Не хвилюйся. Ти ж знаєш, що я не пропаду. 
- Ну як не хвилюватися? Я вірю тобі, але ти щось недоговорюєш. Скажи чесно, все погано?
- Асю, усе добре. Ну навіщо ти себе накручуєш? Ти мені не віриш чи що?
- Вірю. Але відчуваю, що усе не так вже і добре. Ти лише так кажеш, щоб мене заспокоїти. Ось і все.
- Послухай мене уважно. Я ніколи тобі не брехав, ніколи. Для мене ти найважливіша людина, і я кажу тобі правду. Повір, будь ласка.
- Добре. Але якщо щось, то ти мені кажи. 
- Домовилися. Краще ти мені скажи, як у тебе справи? Як робота?
- У мене також все добре. А на роботі я взяла відпустку.
- А що таке? Захворіла чи щось інше сталося?
- Ні, все добре. Просто відпочити трохи хочу. 
- Ну то й добре. Бережи себе. 
- Ти також. 
- До речі, пам'ятаєш Василя?
- Якого Василя?
- Мій колега, він був у мене на день народженні.
- Щось не пригадую, а що?
- Він тут, зі мною. 
- Серйозно?
- Так. Я і сам не повірив, коли його побачив. Василь пішов добровольцем.
- О Боже. Страшно, але він дуже молодець, якщо так зробив.
- Звичайно. Тому тепер ми тут разом, і мабуть скоро приїдемо на декілька днів у відпустку. 
- Що ти сказав? Приїдеш? Коли?
- Точно не знаю. Потім скажу, коли буду упевнений. 
- Це ж прекрасно. Вже не терпиться побачити тебе. 
- Мені також дуже сумно без тебе, особливо без твоєї чарівної посмішки.
- Андрію, я дуже тебе кохаю. Казала це багато разів, але все одно. 
- Сонечко моє, я кохаю тебе також. Безмежно кохаю.
- Чекаю тебе дуже сильно.
- І я чекаю. Добре, вибач, але мушу вже бігти. 
- Андрію, я вагітна.
Сказала так раптово, але вже не можу тримати це стільки в собі.
- Ало, ало. Асю, я тебе не чую.
- Андрію, я чую тебе. Ало.
- Нічого не чую. Все, бувай, потім зателефоную. Кохаю.
- Кохаю.
Ну як завжди. Коли я нарешті наважилася йому сказати, то все пішло по іншому. Та не біда. Андрій скоро приїде. Думаю про це, і досі не можу повірити, що це станеться. Ніби вічність пройшла з того моменту, як він покинув наш дім. Нарешті. Нарешті я побачу його. Це найбільше моє бажання.