8 розділ

Тиждень. Пройшов тиждень з того моменту, коли ми востаннє розмовляли. Я не знаю що робити, кому дзвонити, щоб хоч що-небудь дізнатися. Не знаю. 
Андрій казав, що завжди буде дзвонити першим, коли буде могти. Тому я завжди очікувала ці миті. Та коли минув день і він не виходив взагалі на зв'язок, я справді занервувала. З того часу Андрій жодного разу не підняв слухавку, жодного разу не написав повідомлення. Хоча б повідомлення. Мені страшно від однієї думки, що щось могло статися. З моїм Андрієм щось не так. Я відчуваю це. Але що робити? У кого просити допомоги? Боже, допоможи будь ласка. 
Вчора вже телефонувала і його друзям. Думала, може вони хоч щось знають про Андрія. Але все безрезультатно. Батьків Андрія постійно втішаю, кажу що все добре у нього. Вони ж кажуть що він не телефонує зовсім, навіть не бере слухавки. Я ж їм кажу, що Андрій попередив, що не зможе виходити на зв'язок декілька днів. 
Промовляючи ці слова, мені стає боляче вдвічі, тому що брешу і знаю, що з Андрієм щось не так. Якби все було добре, то він би обов'язково хоч якось дав би про себе знати. Я знаю його.
Тепер я справді почуваюся розбитою. Ще ніколи не була у такій важкій ситуації. І що робити? Що? 
Я пам'ятаю, як він казав, що інколи не зможу дзвонити через поганий зв'язок. Але тиждень. Вже минув цілий тиждень, а голос Андрія я так і не почула. Кожен день плачу, плачу від того, що нічого не можу зробити. Плачу, бо не знаю, де тепер мій чоловік. Хоч і розумію, що це погано для дитини, але стриматися не вдається. Душу огортає біль, гіркота. Батьки телефонують кожного дня, кажуть, що приїдуть, щоб я не була сама у цьому будинку. Але я їх відмовляю. Я розумію, що вони хочуть підтримати, але зараз я не хочу нікого бачити. Хоч і сумую за ними, але все одно не готова когось бачити. Я розбита, я постійно плачу. Мені не хочеться, щоб батьки розчаровувалися. Тим паче, тут небезпечно. Це столиця, а не захід. Вони у безпеці, тому хоч за них легше. Але Андрій. Як він? Де він? Ні на хвилину не перестаю думати про нього. Мені постійно здається, що він поруч. Я згадую його слова і відчуваю, що він зі мною. Та якби ж це було насправді. Ні. Це не так. 
Кожного клятого дня, у цьому порожньому будинку я чекаю. Чекаю, коли Андрій постукає у двері. Але коли? Коли це станеться?
Я знаю і розумію, що для декого це прості слова, але для мене неможливий біль. Мені вже не болить, а пече. Так пече, що вже не витримую. 
Дні якось проходять, але коли наближається ніч, то все по-іншому. Стає ще болючіше на душі. Навіть сказала б страшніше. Мені справді страшно. Дуже страшно. Лягаючи спати, я молюся, щоб вкотре не почути ті страшні звуки. Звуки сирен, звуки вибухів. От вчора перелякалася не на жарт. Посередині ночі мене розбудив звук вибуху. Це мабуть був найстрашніший з початку війни. А може це мені здалося. Навіть не знаю чому не почула сирену. Та вдвічі страшніше від думки, що зазвучить мелодія дзвінку і я почую щось жахливе. Не хочу про таке думати, але не вдається.
В одну мить телефонний дзвінок. Телефон на кухні, а я у спальні. Не думаючи, я зразу ж побігла. Боже, може це Андрійко. З усмішкою на обличчі я готова вже почути його голос. В мить моя радість зникла, тому що це виявилася Віка.
- Привіт Віко. Ти щось хотіла?
- Привіт Асю. Ну як ти? Як почуваєшся?
- Все добре. Не хвилюйся.
- Як не хвилюватися? Ти ж постійно плачеш і голос такий засмучений. Нема новин про Андрія?
- Ні. Віко, я не знаю, що мені робити. Я вже думала, може піти до військомату.
- Навіщо? 
- Може хоч там щось знають. Вони мусять знати.
- Люба моя, якби вони щось знали, то вже б зателефонували. Я впевнена.
- А що тоді? Я не витримую вже. Я не можу просто сидіти і чекати, як ти цього не розумієш? А якщо..?
- Навіть не думай про таке. Андрій скоро вийде на зв'язок. От побачиш.
- А якщо ні? Що робити тоді?
- Зателефонує обов'язково. Не думай про погане. Тобі не можна. Чуєш мене?
- Добре. Дякую, що зателефонувала.
- Моя ж ти люба. Все буде добре. Бережи себе. 
- Слухаюся. 
- Все тоді, мушу бігти. Вибач.
- Та нічого. Бувай.
- Бувай.
Я так сподіваюся, що Андрій скоро з'явиться на зв'язку. Але скільки чекати? Це очікування мене просто вбиває. За цей проміжок часу я нарешті вирішила сказати йому найголовніше. Скоріше б уже почути його голос і упевнитися, що він у безпеці.