7 розділ

Тепер кожен день здається нескінченністю. І це вбиває мене. Кожної хвилини сиджу, дивлюся на телефон та чекаю, коли вже Андрій зателефонує. Вже не витримую без нього. Хочеться побачити, обійняти і завжди бути разом. Але коли? Коли ж цей очікуваний день настане? Скільки ще доведеться чекати того мирного та щасливого для всіх нас дня? Скільки горя нам потрібно ще пережити? Скільки?
В мою голову досі не вкладається те, що зараз відбувається. Я ніби знаю і розумію, що ми переживаємо кляту війну, але все одно не можу в це повірити. Для когось те, про що я кажу - просто слова. Бо і справді важко уявити, що таке може відбуватися у 21 столітті. Та якби це були лише слова. Це справді той кошмар, з яким українці живуть кожного дня. Я б ніколи не подумала, що колись буду сидіти у підвалі, чекати, молитися, щоб нічого не трапилося зі мною, з людьми, або з Андрієм.
Я відчуваю тільки біль і смуток. Чекаю того дня, коли знову буду посміхатися, поряд Андрій посміхається, і вся Україна посміхається. Та коли? Коли це буде?
Я постійно даю собі ці запитання, але відповіді на них нема.
Мій Андрій, мій воїн, мій герой - найпрекрасніше, що сталося зі мною у житті. Всі думки тільки про нього. Про нас...
Наші почуття, наші обійми, наші поцілунки, наші сварки, наші щасливі митті - те, що постійно згадую і через що знову стаю щасливою. Навіть тепер, нюхаючи той запах на сорочці, я згадую його. Його запах: такий сильний, гіркий та звабливий. Уявляю: тепер він поруч зі мною, я його обіймаю, насолоджуюсь тим запахом і вже не можу стриматися. Цілую у шию та ще більше поринаю у нього. Як же сильно я хочу його побачити. Ці відчуття неможливо пояснити.
Тепер у руках тримаю наш весільний альбом. День, який є одним з найщасливіших у нашому житті. День, коли ми офіційно підтвердили наше кохання. Кожна сторінка - щось особливе та прекрасне. Кожне фото змальоване усмішками, обіймами, теплими поглядами, солодкими поцілунками.
Цей альбом як особлива річ для нас. Тут не просто вкладені фото з нашого весілля, а ціла історія нашого кохання. Кожна сторіночка цього скарбу наповнена написами, короткими історіями про наші побачення, навіть про моменти, коли ми розлучалися.
Тоді, коли ми сварилися, то розлучалися на деякий час і не розмовляли зовсім. Я ображалася на будь-що, не хотіла навіть чути Андрія. Але яка ж я була дурепа...
Я не вміла цінувала нічого, наші стосунки в першу чергу. Я знала, що скоро ми помиримося, забудемо про нашу сварку і знову будемо разом. Але тепер доля розлучила нас, а коли ми знов зустрінемося - невідомо. 
Вчора з ним розмовляла. Ніби він сміється, говорить упевнено, підбадьорює мене, але я серцем відчуваю, що йому непросто. І я справді вірю в це. Тепер Андрій живе з думкою, що кожна хвилина його життя на волосинці. І коли я також про це знаю, то душа розривається. Розривається на маленькі частинки. Поруч з ним мені здавалося усе простим і непереможним. Поруч з цією людиною я відчувала себе сильною та впевненою. Я була впевнена, що ніщо не зможе стати на шляху нашого кохання. Але тепер все змінилося. 
Кожен день я розбиваюся, але заради Андрія та нашої майбутньої дитини намагаюся знову зібратися і не опускати рук. Та як би ж то було все так легко. Ні. Андрій там, на клятій війні, а я не можу заспокоїтися.
В одну мить почувся дзвінок. Побачивши на екрані телефону ім'я коханого, мої очі загорілися від щастя. Нарешті я почую його голос. 
- Асю, мій скарбе, як ти?
- Андрійку, я в порядку. За мене не хвилюйся, ти краще скажи, як твої справи?
- Та все погано. І дуже погано.
- Що таке? Не лякай мене будь ласка. Чому погано? Кажи.
Від почутого моє серце завмерло, я не знаю навіть, яку відповідь очікувати.
- Асечко, все погано. Погано, тому що тебе нема. Твоїх очей, твоєї чарівної посмішки нема. Ти не зі мною, і я помираю від цієї думки.
- Боже, я аж перелякалася. Андрію, мені теж нестерпно важко бути самій. Без тебе. Навіть тут, у нашому будинку, я почуваюся такою самотньою, як ніколи. Я так сумую за тобою. Коли ти приїдеш? Чи може я до тебе?
- Ти що таке говориш? Тобі не можна нікуди їхати.
- Але я вже не витримую. Не витримую без тебе. Якби ж ти знав, як мені. Кожного ранку прокидаюся з одним бажанням: побачити тебе. Ці стіни, цей двір - все нагадує про тебе. Про нас. Скільки? Скільки ще треба чекати? 
- Мені теж дуже важко без тебе. Увечері, коли засинаю, то перед очима ти. Така яскрава, ніжна та чарівна. Пам'ятаєш той кулон?
- Який кулон?
- Той, що ти подарувала мені у наш день.
- Пам'ятаю звичайно. Це парний кулон у вигляді серця я спеціально замовляла для нас, щоб був на згадку про день, коли ми почали зустрічатися.
- Так. Одна половинка серця у мене, одна у тебе. І ця маленька частинка ніколи не дає мені забути про тебе. Немає і дня, щоб я не згадував нас. Моє найбільше бажання - побачити мою кохану. Мою найпрекраснішу дружину у світі. Моє щастя.
- Я не можу так більше. Хочу тебе побачити, обійняти. Андрійку, коли ти повернешся? Ми вже стільки часу не бачилися. Скажи хоча б, де ти є.
- Асечко, я не можу. Я ж тільки що приїхав на місце. я обов'язково повідомлю тобі, якщо буду їхати додому. А сказати те, про що ти просиш, я не можу і не хочу. Тобі не треба знати усі деталі.
- Але чому? Я ж взагалі нічого не знаю. Де ти, з ким ти? Нічого не знаю.
- Моя люба, заспокойся. Все буде добре. Пам'ятай, що я поруч. Вибач, але мушу бігти. 
- Як? Уже? Хвилина не пройшла. 
- Я пізніше зателефоную.
- Я буду чекати. Чуєш?
- Добре. Кохаю тебе.
- І я тебе.
Ось так кожного разу. Наша розмова - це 1 хвилина, а навіть й менше. Але я почула його голос і стало легше. Я знаю, що з ним усе добре, а це для мене найголовніше.