6 розділ

Я тут, але він там. Не можу перестати думати про це. Андрій телефонує кожного дня, як обіцяв, але це не заспокоює. Каже, що все добре, але я чую по голосу, що все не так, як він каже. Батьки змушують приїхати до них, але щоразу відмовляюсь. Інколи Катя заходить у гості, тому хоч не самотньо так. Але без Андрія дім здається таким пустим. Я сумую за всім. Дуже сумую. 
В першу чергу сумую за ним. Згадую, як увечері сідали на диван, їли попкорн, переглядали фільми. Такі миті завжди були прекрасними та комфортними. Інколи буває, що прокидаюся і бачу його, його посмішку та сніданок, який він готує для мене кожного ранку. Починаю посміхатися, хочу сказати щось, але потім розумію, що це не він, а лише його відображення. 
Сумую навіть за нашими сварками. Ми можемо сказати будь-що один одному коли ображені. Потім Андрій йде з дому, пропадає годинами десь, увечері повертається з квітами, підходить миритися, обіймає та цілує.
Я сумую кожного дня, кожної хвилини та секунди за ним. Не уявляю своє життя без нього. Хоча яке це життя, лише існування.
Згадую, як ми лягали спати і як міцно він мене обіймав. Я нестерпно сумую за ним. Постійно сиджу поруч з телефоном, чекаючи на його дзвінок. Почути його голос мені достатньо. Лише так я дізнаюся, що він в порядку. Стараюсь не накручувати себе поганими думками, але іноді це досить важко. 
Учора була у лікаря. Дізналася, що усе в порядку, вагітність проходить дуже добре. Сказав лікар, щоб не сумувати і не плакати, бо бачив це по моєму обличчі. Але як можна бути веселою, знаючи, що коїться тепер. Не знаю чому, але досі не сказала Андрію про вагітність. Ми чекали цього моменту довго, і ось нарешті це сталося. Сталося у такий важкий для нас час, але я щаслива, і дуже щаслива. Упевнена, що Андрій теж зрадіє. 
Дні проходять дуже швидко і майже непомітно. Ранком прокидаюся, і зразу ж прямую до зеркала, щоб побачити як змінюється животик. Поки що маленький, але на все свій час. Хочу вже сказати Андрію про це, зробити його щасливим. Хоч знаю, що він живий і здоровий, та все одно на серці неспокійно. Постійно щось тривожить, хочеться плакати. Я розумію, що мені потрібні лише позитивні емоції, але роблю все навпаки. Коли ти чуєш жахливі новини, гучні звуки вибухів, то бути щасливою неможливо. 
Кожного разу, коли Андрій телефонує, то питаю, чи потрібно йому щось передати. Він каже, що у нього все є. Але проблема в тому, що я навіть не знаю де він знаходиться. Він нічого мені не каже. Де він тепер, чи взагалі у Києві знаходиться. Я нічого не знаю. А відповіді чекати можна вічно. Його батьки теж дзвонять мені, питають про Андрійка, а я навіть не знаю, що їм казати. Звісно що заспокоюю їх. Вони і Андрію дзвонять, але мені також. Навіть їм не сказала про вагітність.
Хочу лиш, щоб повернувся Андрій. І все. Та в одну мить мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Це Андрій. 
- Привіт моє серденько. Як ти? Як почуваєшся?
- Андрійку. Ну нарешті. Я чекаю та чекаю, коли ти вже зателефонуєш. У мене так як завжди, почуваюсь теж нормально. Ти кажи мені, що у тебе? Як ти? Здоров'я
- У мене теж все добре. Асю...
- Кажи любий.
- Асю, тільки без істерики. Прошу тебе.
- Андрію, не лякай мене. Кажи все, як  є.
- Я їду. 
- Куди?
- Мене відправляють туди.
- Куди? Куди відправляють?
- На війну. 
- Як? Як на війну? Це жарт такий невдалий чи що?
На мене знову нахлинув смуток. Я не знала навіть, що казати.
- Асю, кохана, все буде добре. Я обіцяю тобі. Повір мені.
- Ні. Ти нікуди не поїдеш. Я не відпускаю тебе.
- Асю, я скажу тобі дещо, але не нервуйся і не плач. Добре?
- Що ще може бути гіршим за це?
Що?
Вже не стримуюсь, тому кажу, що думаю. Знову захотілося плакати, особливо коли почула ці слова.
- Я вже в дорозі. Тільки спокійно. Ти чуєш мене?
- У якому сенсі? Ти що кажеш? Не розумію.
- Вибач мені, але я був змушений.
- Що? Що ти говориш всяку дурню? Чому був змушений?
- Асю, будь ласка...
- Ні, ні, ні. Як ти міг так вчинити зі мною? Я хто для тебе? Порожнє місце? Навіть якщо ти справді їдеш на війну, але чому мені нічого не сказав? Чому?
Мені справді стало боляче. Я не розумію, чому найдорожча для мене людина так вчинила по відношенню до мене. Він же для мене найважливіший. Як так? Після таких слів хочег скинути дзвінок.
- Асю, ти не розумієш. Я знаю, щоб ти зробила, якби почула, що я їду. Ти зразу ж приїхала б, почала вмовляти... Ти сама знаєш.
- І що? Якщо так уже сталося, то добре. Але можна було сказати. Я ж стільки часу тебе не бачила. 
- Ти б приїхала одразу. Але ні. Я не хочу і не можу бачити тебе засмученою. Коли ти засмучена, то і я засмучений. Коли тобі боляче, то і мені боляче. Коли ти плачеш, то і я плачу. Коли ти радієш, то і я радію. Тому я не міг. Не міг дозволити собі тебе засмутити. Я дуже тебе кохаю. Просто знай це. І пам'ятай, що я завжди поруч.
- Андрійку, сонечко ти моє. Я дуже ціную все те, що ти сказав. Але як? Я так хочу побачити тебе, обійняти, побути разом. Хоч на хвильку. І я вже буду щасливою. Ти розумієш це?
- Асю, найпрекрасніша дівчино на цьому світі. Я теж не можу дочекатися нашої зустрічі. Побачити тебе, обійняти, взяти за руку, і завжди бути поруч. Але тепер це неможливо. Скоро, скоро все буду добре. Я дуже люблю тебе. 
- Я теж дуже люблю тебе. Але коли? Коли це буде? І коли ти приїдеш?
- Я не знаю. А куди їду, не скажу. Не хочу, щоб ти ще більше хвилювалася.
- Скажи будь ласка. 
- Асю, годі. Я буду телефонувати або писати, не хвилюйся за це. Кохаю тебе безмежно.
- І я тебе. 
- Все, я вимикаюсь. 
- Я буду чекати твого дзвінка.
- Обов'язково.
Так і закінчилася наша телефонна розмова. Сподіваюсь, що скоро цей кошмар закінчиться. Буду молитися за всіх, за мого Андрія найбільше. Хоч би з ним усе було добре. Більше нічого не хочу. Я відчуваю і знаю, що одного дня на порозі будинку я буду бачити його. І після цього моменту нікуди його не відпущу.