5 розділ

Ну що ж? Я б не сказала, що щось у моєму житті змінилося з того моменту. Мій чоловік досі там, у тому клятому місці - на навчанні, а я одна у цьому будинку. Щаслива, що хоч працюю. Не офлайн звичайно, але онлайн теж не гірше. Для мене це вже хоч якась розрада. Кожен день намагаюся не навантажувати свою голову поганими думками, але не вдається. Коли згадую Андрія, наші щасливі моменти, то смуток ще більше починає мене огортати. Мені досі не вкладається в голову те, що сталося. Досить важко прийняти той факт, що в твоїй країні сталося таке жахіття, яке вплинуло на всіх, і нашу сім’ю теж не оминуло. Мені справді страшно, дуже страшно. Андрій- найдорожча для мене людина, яка наразі перебуває у небезпеці. Як можна змиритися з цією думкою? Гадаю, що неможливо. 
Місяць. Вже майже місяць минув, як він пішов та знаходиться там. У мені живе лише надія і віра, що все налагодиться. 

Відтоді, як дізналася, що стану мамою, берегти дитину стлало найважливішим для мене. Інколи сварю себе, що ніяк не наважуся повідомити цю прекрасну новину Андрію. Не знаю чому. Можливо не хочу, щоб він ще більше почав хвилюватися не тільки вже за мене, але ще й за маленького або маленьку.

Я кожного дня згадую наші з ним моменти, і кожного разу радію, тому що в мене справді найкращий чоловік у світі. Ось один із тих днів, який я ніколи не забуду.

Після того як він зізнався мені у коханні, я не знала що відповісти, але як справжній чоловік, Андрій дав час на роздуми. Відверто кажучи, він мені дуже подобався, але я знала, що він мій викладач і це завжди мене стримувало. Тоді я не знала, як мені краще зробити. Бути з ним чи заборонити собі відчувати те, що ніяк не могла тримати в собі? А як розповісти про це батькам? Що вони скажуть? Я просто злякалася.

Кожного дня в університеті я старалася уникати навіть моменту, щоб зустрітися з ним. А коли це ставалося, тому придумовувала різні відговорки.  Навіть коли була пара з ним, зразу ж після закінчення я наче ошпарена вибігала з аудиторії. Та він не зупинився.

Постійні повідомлення, настирливі дзвінки, на які я ніколи не відповідала. Він навіть почав передавати мені букети із записками у гуртожиток, де я жила. Майже в кожній записці він запитував, що сталося, чи може він чимось мене образив. Андрій просив, щоб я з ним зустрілася або хоча б відповіла на дзвінок, але будь-які намагання були безрезультатними. Мої сусідки по кімнаті мучили питаннями, хто ж це кожного дня приносить мені такі квіти. Я нічого не відповідала, бо не хотіла, щоб хтось про це дізнався. Але квіти й справді були дуже гарні. Кожного разу різні. Один з букетів мені найбільше запав у душу. Це був букет з цукерок і ведмедиків, маленьких, але таких милих м'яких іграшок. Все це справді були гарно та приємно, але я продовжувала триматися на відстані від нього. 

І одного дня йому це набридло, тому він пішов на шалений крок.

Я як завжди сиділа, вчилася разом з дівчатами, і тут хтось заходить. Я не вірила своїм очам. Це був він. Андрій стояв переді мною, тримаючи в руках розкішні квіти, широкок усміхаючись.

- Асю, що відбуваються? Що він тут робить?

Це перше, що я почула від Віки, моєї подруги.

У відповідь він лише посміхнувся, а потім сказав: 

- Асю, ти поговориш зі мною? Давай вийдемо, чи мені тут при всіх казати?

- Ні, не треба. Ходімо, - різко заперечила я.

Як так? Як він тут опинився? Ми вийшли з кімнати в коридор і почали розмову.

- Андрію Вікторовичу, як ви тут опинилися? Хто вас впустив? - розгублено запитала я.

- Асю, це неважливо. Скажи, чому ти бігаєш від мене? Чому не відповідаєш на мої дзвінки? Я образив чимось тебе? Я не розумію, що таке сталося, що ти мене уникаєш.

- Нічого не сталося і ви мене нічим не образили, - сказала я, опустивши голову униз.

- Ви? Чому так офіційно? Я ж казав, щоб ти не казала мені так.

- Ні, я не можу. Послухайте все, що я скажу. Будь ласка, - мій голос підвищився, а очі пілнялись до рівня його очей.

- Кажи, - спокійно погодився він.

- Ви мій викладач, а я ваша студентка. Нам не варто зустрічатися, телефонувати один одному. І взагалі, не надсилайте мені більше нічого, ніяких квітів. Це неправильно. Я дуже вдячна за вашу увагу, але це зайве. Розумієте?

- Ні, не розумію. Щодо квітів, то я просто хотів зробити тобі приємне. Ти справді мені подобаєшся, з першої миті, як я тебе побачив. Зі мною таке вперше, - Андрій обійняв мою руку, здійнявши її верх.

Моїм тілом пройшовся холод, коли чоловік так глибоко зазирав в мої очі. - Коли засинаю, то думаю лише про тебе. Навіть в університеті кожного дня я сподіваюся побачити тебе. Я не розумію, що зі мною відбувається. Всі мої думки зайняті тобою. Я просто хочу, щоб ти це знала.

- Андрію Вікторовичу, я ще раз скажу,  що між нами це неможливо, - мені не хотілося це казати, але розум брава вверх над моїми істинними почуттями.

- Але чому? Якщо я тобі не подобаюся, то скажи. Я не хочу змушувати тебе до цього або…

На мить Андрій зупинився, ніби збираючись зі своїми почуттями. Раптом мені здалося, що він відчуває провину. Та насправді я так само сильно бажала його, як він мене.

- Ні, не в цьому справа, - різко заперечила я, боязко схопивши його руку.

- Тобто я тобі подобаюся? Ти це хочеш сказати? - з милою усмішкою він сказав.

- Ви мене вже заплутали. Годі про це. Йдіть будь ласка, йдіть, - я продовжувала опиратися та стояти на своєму.

Він нічого не відповів, натомість почав сміятися.

- Чому ви посміхаєтеся? – я здивовано глянула на нього.