5 розділ

Ну що ж? Я б не сказала, що щось у моєму житті змінилося з того моменту. Мій чоловік досі там, у тому клятому місці, на навчанні, а я одна у цьому будинку. Щаслива, що хоч працюю. Не офлайн звичайно, але онлайн теж не гірше. Для мене це вже хоч якась розрада. Кожен день намагаюся не навантажувати свою голову поганими думками, але не вдається. Коли згадую Андрійка, наші щасливі моменти, то смуток ще більше починає мене огортати. Мені досі не вкладалося в голову те, що сталося. Досить важко було прийняти той факт, що в моїй країні сталося таке жахіття, яке вплинуло на всіх, і мого Андрія теж не оминуло. Мені справді було страшно, дуже страшно. Мій Андрій, моя найдорожча людина у небезпеці. Як можна змиритися з цією думкою? Гадаю, що неможливо. 
Місяць. Вже майже місяць минув, як він пішов та знаходиться там. У мені живе лише надія і віра, що все налагодиться. 
Відтоді, як дізналася, що стану мамою, я старалася не думати, що все настільки погано. Берегти дитину було найважливішим для мене. Але ніяк не наважувалася повідомити цю прекрасну новину Андрію. Не знаю чому. Можливо не хотіла, щоб він ще більше почав хвилюватися не тільки вже за мене, але ще й за маленького або маленьку. Вчора сказала про це батькам. Вони зразу ж зраділи, казали, щоб я їхала до них, на свіже повітря, яке корисне буде для мене і дитинки. Та я не могла. Поки не знатиму, що там з Андрійком, нікуди не поїду. 
Я кожного дня згадую наші з ним моменти, і кожного разу радію, тому що в мене справді найкращий чоловік у світі. Ось один із днів, який я ніколи не забуду.
Після того як він зізнався мені у коханні, я не знала що казати, але він дав час на роздуми. Мені справді він дуже подобався, але я знала, що він мій викладач і це завжди мене стримувало. Тоді я не знала, як мені краще зробити. Бути з ним чи не бути? А батькам як розповісти про це? Що вони скажуть? Чесно кажучи, я побоялася. Не знала, що йому відповісти. Кожного дня в університеті старалася оминати його. Навіть коли була пара з ним, я зразу ж після закінчення вибігала з аудиторії. Та він не зупинився. Кожного вечора він стояв під вікнами гуртожитку, де я жила, і чекав поки вийду. Я не хотіла, а точніше боялася вийти, бо знала, що наші з ним стосунки неможливі. Він мій викладач, а я його студентка. Я завжди тримала це у своїй голові. Та щоб я не робила, скільки б не тікала від нього, скільки б разів не відповідала на його дзвінки та повідомлення, все було марно. Андрій продовжував бігати за мною. Він розумів, що стояти під гуртожитком було безуспішно, тому почав передавати мені букети із записками. Майже в кожній записці він запитував, що сталося, чи може він чимось мене образив. Андрій просив, щоб я з ним зустрілася або хоча б відповіла на дзвінок, але я все одно продовжувала уникати будь-якої з ним зустрічі. Мої сусідки по кімнаті мучили мене питаннями, хто ж це кожного дня приносить мені такі квіти. Я нічого не відповідала, бо не хотіла, щоб хтось про це дізнався. Але маю зізнатися що квіти й справді були дуже гарні. Кожного разу різні. Один з букетів мені найбільше запав у душу. Це був букет з цукерок і ведмедиків, маленьких, але таких милих м'яких іграшок. Все це справді були гарно та приємно, але я продовжувала триматися на відстані від нього. 
Та одного разу сталося те, що я зовсім не очікувала. Мені б і на думку не спало, що Андрійко може таке зробити.
Я як завжди сиділа, вчилася разом з дівчатами, і тут хтось заходить. Я не повірила своїм очам. Це був він. Андрій стояв переді мною, тримаючи в руках розкішні квіти і посміхався. 
- Асю, що відбуваються? Що він тут робить?
Це перше, що я почула від Віки, моєї подруги. Катя взагалі сказала Андрію:
- Андрій Вікторович? А що ви тут робите? Ви до кого?
У відповідь він лише посміхнувся, а потім сказав: 
- Асю, ти поговориш зі мною? Давай вийдемо, чи мені тут при всіх казати?
- Ні, не треба. Ходімо.
Я не вірила своїм очам. Як так? Як він тут опинився? Ми вийшли з кімнати в коридор і почали розмову.
- Андрію Вікторовичу, як ви тут опинилися? Хто вас впустив?
- Асю, це неважливо. Скажи, чому ти бігаєш від мене? Чому не відповідаєш на мої дзвінки? Я образив тебе чи що? Я не розумію, що таке сталося, що ти мене уникаєш.
- Нічого не сталося. Ви мене нічим не образили.
- Ви? Чому так офіційно? Я ж казав, щоб ти не казала мені так.
- Ні, я не можу. Послухайте все, що я скажу. Будь ласка.
- Кажи.
- Ви мій викладач, а я ваша студентка. Нам не варто зустрічатися, телефонувати один одному. І взагалі, не надсилайте мені більше нічого, ніяких квітів. Це неправильно. Я дуже вдячна за подарунки, але це зайве. Розумієте?
- Ні, не розумію. Щодо квітів, то я просто хотів зробити тобі приємне. Ти справді мені подобаєшся, з першої миті, як я тебе побачив. Зі мною таке вперше. Коли засинаю, то думаю лише про тебе. Навіть в університеті я кожного дня сподіваюся зустріти тебе. Я не розумію, що зі мною відбувається. Всі мої думки зайняті тобою. Я просто хочу, щоб ти це знала.
- Андрію Вікторовичу, я ще раз скажу,  що між нами це неможливо.
- Але чому? Якщо я тобі не подобаюся, то скажи. Я не змушую тебе до цього.
- Ні, не в цьому справа.
- Тобто я тобі подобаюся? Ти це хочеш сказати? - з милою усмішкою він сказав.
- Ви мене вже заплутали. Годі про це. Йдіть будь ласка, йдіть.
Він нічого не відповів, а лише почав сміятися.
- Чому ви посміхаєтеся?
- Ти дуже мила коли злишся. Я можу вічно дивитися так на тебе.
- Не треба. Це зайве. Будь ласка, йдіть вже.
- Я нікуди звідси не піду, поки не дізнаюся в чому проблема? Тебе бентежить те, що ти студентка, а я твій викладач? Чи що?
- Так. А хіба цього мало?
- Це неважливо. Головне, щоб нам було добре, а інші нехай думають, що хочуть.
- Але це неправильно. Нас ніхто не зрозуміє. 
- А ніхто й не повинен щось розуміти. Якщо ми подобаємося один одному, то чому ми повинні опиратися своїм почуттям?
- Я сказала вже чому. 
- Забудь про це. Мені неважливо хто і що подумає. Від сьогоднішнього дня ми разом, якщо ж ти звичайно цього хочеш.
- Але...
- Ні, ніяких але. Просто скажи, так чи ні?
- У нас не вийде, як ви не розумієте?
- Перестань до мене так звертатися. Якщо тебе справді дуже бентежить, що в університеті скажуть, то це не проблема. Ми будемо поводитися так як раніше. Ніхто нічого не дізнається. Це станеться лише тоді коли ти цього захочеш. Згода?
- Не знаю.
- Асю, я не знаю, як тобі ще пояснити, що я до тебе відчуваю. Моє життя. Воно докорінно змінилося після нашої зустрічі. Тепер, кожного дня, я хочу бачити тебе, тільки тебе. Відчувати те, що ти поруч, цілувати тебе, обіймати і кохати так сильно як тільки зможу.
- Ви теж мені подобаєтеся хоча це неправильно. Зрозумійте, зараз я не можу сказати вам ще щось, не можу так відкритися зразу ж. 
- Я все розумію. Коли ти будеш упевнена, то скажеш усе. Домовилися?
- Так. 
- Супер. Ну що? Куди тепер?
- В якому сенсі?
- Ходімо погуляємо.
- Але вже пізно.
- Чому?
- Може краще завтра? Мені потрібно і дівчатам все пояснити.
- Що саме?
- Вони цікавилися, чому ви тут.
- Зрозуміло. Тоді добре, до завтра. Після закінчення пар, я тебе заберу.
- А може краще я сама? Ну щоб ніхто не бачив нас. Ми зустрінемося де ви скажете. Добре?
- Ти.
- Що?
- Кажи мені на ти. І більше не сперечайся на цю тему.
- Добре.
- Тоді я піду вже.
- Так.
- До завтра.
- До завтра.
Він попрощався з усмішкою і хотів вже йти, але зупинився, підійшов до мене ближче, глянув на мене, поцілував в щічку та прошепотів на вухо:
- Я вже сумую.
- Йди вже, зараз побачать.
- Ну і що? Ну добре, бувай.
- До зустрічі. 
- Я сьогодні не засну мабуть.
- Чому?
- Бо буду думати про тебе.
- Годі вже, йдіть.
Я усміхнено дивилася на нього і відчувала себе такою щасливою. В той момент я навіть забула про всі заборони. Все було неважливим. Був тільки він і я. З того вечора між нами й справді все змінилося. Ми зближували все більше, в моєму животі кружляли метелики, коли він був поруч. Я бачила який він щасливий, а від цього я ставала ще більш щасливою. Нам було так легко та добре разом. Інколи ми навіть забували про все і всіх. Андрій продовжував дарувати мені подарунки, але бачити його кожного дня, його обличчя, його очі, блискучу посмішку було найбільшим подарунком. Через деякий проміжок часу він зізнався мені у коханні, але я трішки пізніше. Я була невимовно щасливою. Відверто кажучи, я взагалі не вірила у кохання. Не вірила, що таке почуття, справжнє почуття може існувати. Але коли зустріла Андрія, моя думка змінилася. Тільки та людина, яка хоча б на хвилину відчувала це почуття та ці емоції, зможе сказати, що таке кохання.