4 розділ

Два дні минули непомітно. Таке відчуття, ніби і не було їх. Увечері ми зібрали найнеобхідніші речі, які треба було Андрію. Я трішки заспокоїлася, адже знала, що змінити нічого не можна. Ранком ми були на кухні, поїли, і я вирішила почати розмову. 

- Андрію, я тільки одне прошу. Телефонуй мені кожного дня, добре?

- Обов'язково. Не переживай, все буде добре.

- Але куди ти їдеш? Ти нічого мені не сказав дотепер.

- Мені сказали, що спочатку буде нібито навчання, а потім буде відправка у яке-небудь місце. Але я не впевнений у цьому.

- Чому?

- Мені здається, що я ще скоріше поїду, ніж вони сказали. Це завжди так.

- Як так?

- Тобі не потрібно вникати в деталі. Все буде добре.

- Боже, хай це жахіття вже закінчиться.

- Так і буде. Головне, вірити у те, що все буде добре.

- Я не знаю, як я буду без тебе. Не зможу.

- Зможеш. Ти сильна. Я це зрозумів, коли вперше тебе побачив.

- Поруч з тобою я сильна, а без тебе безсила.

- Ні, це неправда. Ти впораєшся, я впевнений. Я буду кожного дня телефонувати або писати. Ми завжди будемо на зв'язку. Домовилися?

- Добре. Якщо не ти, то я буду телефонувати. Почути твій голос - це вже щастя для мене.

- Моя ж найкраща. Ну все тоді, потрібно йти.

- Як? Вже? Так скоро?

- Так.

- Зачекай, мені потрібно тобі сказати щось.

- Що?

- Щось дуже важливе.

- Я уважно слухаю тебе.

- Андрійку, я...

В одну мить нашу розмову перервав дзвінок. Андрій підняв трубку та відповів.

- Хто це? 

- Таксист. Він вже тут. 

- То ти вже йдеш?

- Так, але кажи, що хотіла.

- Та ні, нічого такого, ходімо.

- Точно все в порядку?

- Так, все добре.

Ми вийшли з будинку, стоїмо на вулиці, і я розуміла, що це все. Тепер невідомо, що і як буде, коли він повернеться, коли я його побачу. Я хочу тільки одне, щоб він був живий і здоровий.

- Андрійку, я хотіла сказати, що...

- Що?

- Я буду тебе чекати. Прошу, не забувай мені дзвонити і писати. Повертайся скоріше.

- Люба моя, не переймайся. Все буде добре. Ти головне не плач більше. Мені значно краще буде на серці, коли я буду знати, що ти щаслива. Більшого щастя мені і не треба.

- Ти теж бережися. Не забувай добре їсти і спати. Добре?

- Добре. Кохаю тебе.

- Я теж тебе кохаю.

Я обійняла так міцно, як лиш могла. Це було неймовірно страшно і боляче, адже я знала, куди він їде. Це не відпочинок. Це ВІЙНА. У ту мить мені хотілося запам'ятати його запах, його неймовірний запах. Його очі, які з першого дня нашого знайомства дивляться на мене з ніжністю і любов'ю. Його усмішку, яка кожного ранку зустрічає мене у ліжку. Я й справді ще не могла усвідомити те, що скоро я його не побачу. 

На кінець він поцілував мене так сильно, ніби прощався. Але я не хотіла ще більше засиплювати свою голову дурницями. Він повернеться. Я це знаю.

- Все. Бувай. Люблю тебе.

- Я тебе більше. Я буду чекати тебе. Кожен день, кожну хвилину, кожну секунду. Тільки повертайся. Ти чуєш?

Він вже сідав у машину, і ці слова, які він мені промовив, були останні з того найгіршого дня.

- Я повернуся. Пам'ятай те, що я завжди поруч.

Біль на серці нестерпна. Я не можу навіть передати слів, як тоді мені важко. Про сльози вже і мовчу. Гадаю, що кожна жінка відчувала щось схоже, коли відправляла чоловіка на війну. Це не можна описати словами. Та і не знайдеться таких слів. У мені живе тільки надія і віра у те, що скоро все закінчиться і він знову буде поруч зі мною.

***

Пройшов вже тиждень. Андрійко кожного дня мені телефонує і заспокоює. Каже, що у нього все добре. Поки що він на навчанні, але кожного дня можна чекати на будь- що. Я радію, бо знаю, що він живий і здоровий. Але новини заспокоїтися не дають. Кожну хвилину дізнаюся, де і коли були вибухи, скільки людей загибло, скільки тепер скалічених долей. Про військових є і хороше і погане. Звістки про те, що вони помирають, захищаючи нашу Батьківщину не дають спокою. Але настрій трішки піднімається, коли я чую, скільки ракет вони збили, або скількох людей врятували. 

Так, це страшно. І дуже страшно. Адже навіть я не знаю, що може статися будь-якої хвилини. Це ж столиця, а вибухи тут майже кожного дня. Андрій також попереджає завжди, коли телефонує, щоб я ховалася, коли тривога починається. Але як має бути то так і буде. Попри все, тепер я живу. Так, це дуже складний період. Не тільки для мене, але й для усієї країни. Але я знаю, що маю заради кого жити. Мій Андрій. Перш за все чекаю його і буду чекати. Батьки, які чекають, щоб я приїхала до них. Найголовніше, що хоч з ними все в порядку. Вони і мене кликали до себе, але я зразу ж сказала, поки Андрій тут, то і я тут. Ну і ще одне створіння, яке не дає про себе забути ні хвилини, теж дає мені надію на те, що все буде добре. Це і є те, що я хотіла сказати Андрію перед від'їздом. Але не знаю, чому все таки розгубилася і не сказала. Так. Через 7 місяців у нашому житті буде поповнення. Тільки тоді як дізналася, згадала, що це і було причиною болю у животі, коли почалася війна. У цей непростий час доля зробила нам неймовірний подарунок. Прийде час, і я скажу Андрію про це. Найголовніше тепер - це берегти мою майбутню дитину, а також молитися. Молитися за Андрійка, за Україну, за людей, і вірити у краще.