4 розділ

Два дні минули непомітно. Таке відчуття, ніби і не було їх. Увечері ми зібрали найнеобхідніші речі Андрія. Я починаю потроху заспокоюватися, адже знаю, що змінити нічого не можна.

Ми прокинулися декілька хвилин тому, і тепер я стою на кухні, готуючи сніданок. Думки переповнені усім, що сталося за ці дні. Раптом за спиною чую кроки, і вже за мить обличчя Андрія з’являється переді мною.

-Доброго ранку, - ніжно каже він, цілуючи у щічку.

-Доброго ранку, - усміхнено відповідаю. – Сідай, будемо снідати.

Чоловік допомагає накрити на стіл, після чого ми опускаємося на стільці. Я намагаюся триматися та не подавати виду, що мені сумно та тривожно. Хвилювання пронизує до найменшої клітиночки, а серце не може заспокоїтися. Андрій вирушає на війну. Господи, ці слова ніяк не можуть влізти у мою голову.

Вже декілька хвилин я кручу виделку у руці, непорушно дивлячись на їжу.

-Асю, що з тобою – запитує Андрій.

Я піднімаю на нього свій погляд, натягуючи на обличчя ледь помітну усмішку.

-Мені так тривожно. Одна думка, що ти йдеш на війну, лякає мене. Андрію, я боюся, - тихо зізнаюся я, не зводячи з нього очей.

-Все буде добре, повір, - його долоня лягає на мою руку, лагідно її стискаючи.  

- Андрію, я тільки одне прошу. Телефонуй мені кожного дня, добре?

- Обов'язково. Ти тільки не хвилюйся, - спокійно говорить він.

- Але куди ти їдеш? Ти дотепер нічого мені не сказав, - починаю розпитувати.

І справді. Мій чоловік вирушає на захист своєї держави, а я навіть нічого не знаю. Часом мені здається, що він приховує від мене те, що вважає, може мене злякати та змусити ще більше хвилюватися. Але як мені не хвилюватися за нього? Як не думати за нього? Як?

-Спочатку буде проходити навчання та спеціальна підготовка, а вже потім… - затамовує подих, а потім додає, - я вирушу на фронт, але не знаю куди. Цього поки невідомо.

-Це так страшно. Я ненавиджу той ранок, який перетворив наше життя на суцільний кошмар. Андрію, ти…

На очі надходять непрохані сльози, тому я швидко відвертаю голову вбік, кліпаючи декілька разів.

-Асю, тільки не плач. Головне, вірити у те, що все буде добре.

Андрій торкається мого підборіддя та змушує перевести погляд на нього.

- Я не знаю, як я буду без тебе. Не зможу, - кажу я, не стримуючи своїх хвилюючих емоцій.

Мені хочеться заплакати, покласти голову на його плече, і забути про все. Нехай це виявиться якимось страшним сном. Нехай це не буде правдою нашого життя.

- Зможеш. Ти сильна. Я це зрозумів, коли вперше тебе побачив.

- Поруч з тобою я сильна, а без тебе безсила.

- Ні, це неправда. Я буду кожного дня телефонувати або писати. Ми завжди будемо на зв'язку. Домовилися? – пронизує своїми темними очима.

- Добре. Якщо не ти, то я буду телефонувати. Почути твій голос - це вже щастя для мене.

Мої очі почервонілі, час від часу наповнюючись новими сльозами. Я не хочу його відпускати, от і все.

- Моя ж найкраща. Ну все тоді, потрібно йти, - раптом перериває мої думки його голос.

- Як? Вже? Так скоро? – стурбовано запитую я.

- Так.

- Зачекай, мені потрібно тобі сказати щось.

Моє серце наче перестає битися, а вуста не наважуються відкритися та сказати найважливіше.

- Що? – уважно вдивляється в мої очі.

- Щось дуже важливе, - схвильовано кажу я, стискаючи пальці на своїх колінах. Ще ніколи в житті я так не хвилювалася.

- Я уважно слухаю тебе.

- Андрійку, я...

Нарешті мені майже вдається це зробити, як тут чується телефонний дзвінок. Андрій виймає з кишені штанів телефон та піднімає слухавку. Він погоджується на щось, і розмова закінчується.

- Хто це? – запитую я, зауважуючи його важке дихання.

- Таксист. Він вже тут. 

- То ти вже йдеш?

- Так, але кажи, що хотіла.

Андрій продовжує сидіти, чекаючи на мою відповідь. Майже дві хвилини я просто мовчу, поглинаючи у думки.

- Та ні, нічого такого, ходімо, - зрештою кажу я, відмовляючись від своїх перше сказаних слів. Нехай це поки ще залишиться невеличкою таємницею, а згодом він все дізнається.

- Точно все в порядку? – схвильовано спостерігає за виразом мого обличчя.

- Так, все добре, - впевнено заявляю я.

Двері зачиняються і ми разом крокуємо до виходу. Невпевненим рухом Андрій смикає ручку дверей, переступаючи ногами невеличкий кам’яний поріг.

Андрій стає переді мною, кладучи з рук на землю свої сумки. Це все. Тепер невідомо, що і як буде, коли він повернеться, коли я його побачу. Я хочу тільки одне, щоб він був живий і здоровий.

- Андрійку, я хотіла сказати, що...

- Що?

- Я буду тебе чекати. Прошу, не забувай мені дзвонити і писати. Повертайся скоріше, - підходжу ближче, беручи його за руку.

- Люба моя, не переймайся. Все буде добре. Ти головне не плач. Мені значно краще буде на серці, коли я буду знати, що ти щаслива. Більшого щастя мені і не треба.

- Ти теж бережися. Не забувай добре їсти і спати. Добре? – стільки прохань вилітають з моїх губ.

- Добре. Кохаю тебе, - ніжно каже Андрій, після чого притягує ближче до себе.

Мої долоні лягають на його груди, а голова опускається на плече. Андрій же обіймає мене, міцно притуляючи до себе. Непомітно я впускаю маленьку сльозу, щільніше тулячись до чоловіка. Цей запах, який вривається в ніс, наповнюючи мої легені теплом та затишком. Ці обійми, які наче найтепліша ковдра у холодні митті. І він. Мій найкращий та коханий чоловік.

- Я теж тебе кохаю, - тихенько промовляю я, але так, щоб він неодмінно це почув.

Це неймовірно страшно і боляче, адже я знаю, куди він їде. Це не відпочинок. Це ВІЙНА. Зараз мені хочеться запамятати все. Його очі, які з першого дня нашого знайомства дивляться на мене з ніжністю і любов'ю. Його усмішку, яка кожного ранку зустрічає мене у ліжку. Десь далеко в душі я й досі не можу усвідомити те, що скоро його не побачу. Десь там живе думка, що все це відбувається не з нами.