3 розділ

Настав той момент, найгірший момент. Я ще раз пробую його переконати, але все марно. Він вперся і наполягає на своєму.

Ми виходимо з будинку і стаємо на вулиці. Я не хочу йти з ним туди, бо це буде ще гірше. В одну мить у мене ніби мову відбирає, і я непорушно стою, не знаючи, що казати. Та Андрій починає перший.

- Асю, Асечко моя, я зразу ж тобі зателефоную, як тільки вийду з того приміщення. Добре? - Домовилися? - спокійно говорить він, глибоко вдивляючись в мої очі.

- Може ти все-таки передумаєш? - хочу знову його переконати, чіпляючись хоч за якусь маленьку надію, що може він все таки передумає.

- Ні. Все буде добре, не переживай, - категорично відповідає він, заперечливо хитаючи головою.

- Бережи себе і скоріше повертайся. Добре? - з моїх вуст це звучить як миле благання.

- Добре.

Він підходить ближче до мене, обома долонями обіймає моє обличчя та цілує в чоло. Коли він так робить, це означає, що він дуже переживає. Так було уже одного разу. 

Я хочу стримувати себе і не подавати вигляду, що мені тривожно і боляче. Повільними кроками він починає відходити, обертаючись до мене спиною. Відчуваю, якби він не обернувся, то я точно б точно тепер впустила сльозу.

Я спостерігаю як він сідає в машину і звук двигуна наскрізь пробивається мені у вуха. Стримуватись таки не вдається, і я починаю ридати як ненормальна.

Втішати себе думкою, що все обійдеться є трохи дивним, але і думати, що все буде погано теж не вихід.

Якби ж я знала, що один день може так докорінно змінити життя. Жах, з яким ми стикаємося кожного дня можна тільки уявити тим людям, які його не бачать.

Сьогодні вранці знову були вибухи, а чути все це просто нестерпно. Особливо розривається серце, коли ти бачиш на екрані телевізора як невинні, зовсім невинні і мирні люди помирають. Дітки, які зазнають болю, навіть не проживши ще життя. Неможливо не пустити сльозу, особливо коли ти усе це чуєш і бачиш. Одне тільки, що може втішати - це наші герої. Наші захисники і захисниці. Я вірю, що одного дня весь цей жах і біль зникне, і ми обов'язково знову будемо посміхатися як раніше. 

Мої ноги підкошуються, а в думках тільки Андрій. Заходжу в будинок, сідаю на диван, а погляд одразу спрямовується на коричневий годинник, який висить на світлій стіні.

Спостерігаю за годинником вже майже дві години, а Андрій досі не дзвонив. Декілька хвилин тому я спробувала зателефонувати йому, але він не відповідав. В голові перебираю різне, що могло статися.

Моя рука знову тягнеться до мобільного телефону, як раптом я чую, як хтось відчиняє двері. Це він. 

- Андрію, ну що там? - як ошпарена підриваюсь з дивану, біжучи до входу. Мої очі уважно вивчають його дещо схвильоване обличчя з надією почути відповідь на своє запитання.

- Асечко, красуне моя, - раптом починає він, ніжно торкається моїх рук, проводячи по них своїми пальцями. 

- Кажи вже, не тягни кота за хвіст, - тихо прошу я.

- Послухай мене уважно, - його голос зрадницьки тремтить, а моє серце починає шалено битися.

- Андрію, кажи, - зрештою кажу я, не зводячи з нього свого погляду.

Я бачу, як змінюється його вираз обличчя, але все ж сподіваюсь почути щось хороше.

-Життя моє, ти ж знаєш що я тебе кохаю більше за все і всіх на цьому світі. Де б я не знаходився, ти знай, що я поруч. Пам'ятай це, - і я знаю, до чого він веде, а чути це з його уст і дивитися в його очі, коли він це промовляє, дуже боляче.

- Ні, замовчи, - різко перериваю його, намагаючись розгледіти у його очах хоч малу нитку хорошого. 

- Асечко, просто почуй мене. Мені справді боляче все це тобі казати, але я змушений. Асю, отже... - невпевнено продовжує Андрій.

- Отже... - ледь чутно кажу я.

- Через два дні я їду. Я не знаю коли повернуся. Не можу тобі цього сказати і гарантувати. Але почуй все, що я тобі тепер скажу, - твердо каже він, прикладаючи мої долоні до своїх вуст.

Ці слова немовби вбивають мене і я опускаю голову униз, не бажаючи чути гірке продовження.

- Ні. Ти ж обіцяв що все буде добре. І що ти таке кажеш тепер? Ти з глузду з'їхав? Як ти можеш казати мені такі слова? - не втримуюсь і обурено кажу я. 

 Від почутих слів я починає плакати, не в змозі зупинитися. Я не можу повірити у те, що він каже. Хочу кричати, але це не допоможе.

- Кохана, я поїду, але кожного дня буду старатися телефонувати або писати повідомлення. Не знаю скільки часу я там буду, і куди мене відправляють, теж поки що не знаю. Та я знаю одне. Скоро все це закінчиться. Я повернуся, і ми знову будемо щасливі. Ми будемо мати дітей, 2 або 3, як мріяли, знову підемо на каток, адже з того дня це стало нашою традицією. Цього року нам не вдалося там побувати, але ми  це виправимо, - ніжним голосом починає мене заспокоювати, а мені хочеться крізь землю провалитися, щоб все це виявилося лише страшним сновидінням.

- Андрію, ти справді віриш у те, що ти сказав? - сльози продовжують омивати моє обличчя.

- Я не вірю. Я знаю, - впевнено додає він.

- У нас буде все так, як ти сказав. Обов'язково. Але я нікуди тебе не відпускаю. Ти не розумієш, наскільки все це небезпечно.

- Це мій обов'язок, - ошелешено заявляє мій чоловік.

- Чому? Лише твій? Ти що не розумієш, що відбувається? ВІЙНА. Чому ти не бачиш як мені боляче? Чому? Як я буду без тебе? Це неможливо. Давай втечемо. Прошу тебе, - благаючим тоном кажу йому прямо в очі.

- Куди? - запитальним поглядом вдивляється в моє обличчя. 

- Мені все одно. Головне, щоб ти був поруч. Мені цього достатньо. Неважливо, де ми будемо жити і як ми будемо жити. Я щаслива, коли ти поруч, - кажу, що найперше лізе в голову.

- Красуне моя, це неможливо. Я повинен поїхати. Я обіцяю тобі, що скоро все закінчиться, і я обов'язково повернуся. Знай це. Я кохаю тебе.

- Я теж кохаю тебе. Ти найважливіша людина у моєму житті. Ти пам'ятаєш, що сказав, коли робив мені пропозицію руки і серця? - нагадую йому про той день.