3 розділ

Вчора весь день ми провели разом. До самого вечора насолоджувались часом у ліжку, після чого я приготувала смачну вечерю.

Вперше за роки нашого спільного життя ми так мало говорили. Людям треба говорити, бо інакше вони стануть просто не потрібними один одному. Чи не так?

Але слів не залишилося. Тому що все було вирішено. Точніше, Андрій вирішив все за нас. Я розуміла, що мої вмовляння не подіють на чоловіка ніяким чином, і як боляче не було б, я змирилася.

7 година ранку. Мій погляд понурений у пусту раковину, а руки стискають кінці дерев’яної кухонної стійки. Збоку починає гудіти звук кавової машини, сповіщаючи, що гаряче еспресо готове. Андрій тільки його й обожнює. Мені подобається дивитися, як він вдихає аромат кави та притуляє її до губ, хоча готую її лише для нього. Готова безкінечно дивитися на це видовище.

Я ж завжди віддавала перевагу свіжовичавленим сокам. Особливо з апельсину.

Колись Андрій повернувся з роботи додому, це було якраз після нашого весілля, і побачив на маленькому скляному столику коричневу фруктівницю, наповнену яскраво оранжевими апельсинами. Досі пам’ятаю його той насмішкуватий погляд. Ой, добряче він насердив мене того дня.

З того часу наш дім завжди наповнений цитрусовим ароматом. Боже, навіть до таких маленьких деталей Андрій неймовірний. Згадуючи такі моменти — та й усе, що пов’язане з Андрієм, — я хочу всміхатися. А зараз навіть цього не можу зробити.

Не через бажання, а через тугу за тим, що тепер бозна коли він ось так прийде додому і купить мені ці апельсини.

-Добрий ранок.

Я навіть не почула ззаду кроки, бо Андрій вже підійшов і коротким чуттєвим дотиком цілує мою щічку.

-Добрий ранок, - силувано всміхаюся на мить.

Андрій відходить убік, беручи до рук готову каву. Я дивлюся на нього і застигаю на цьому моменті. Чітко окреслені вилиці, густі темні брови, не зовсім великого розміру губи, які прямо зараз смакують коричневий напій. Господи, він ще навіть нікуди не пішов, а я вже хочу запам’ятати його прекрасні риси обличчя.

Він іде. Андрій йде на війну.

Я обертаю погляд до вікна. Похмуре синє полотно просочується у вікна, голі гілки дерев похитуються від невеличкого вітру, який грає у поєднанні з сипучим дощем, де останній залишає на скляному вікні прозорі краплі.

Без снігу так порожньо на вулиці. З дня початку війни він перестав падати і дарувати свою красу навколишньому середовищу. Тепер тільки коричневі плями болота, які своїм виглядом чітко описують нашу нову реальність – похмуре життя у часи війни.

-Асю, твій сік? – раптом звучить голос Андрія, змушуючи відірватися від думок.

-Не хочу, - майже пошепки відповідаю, усміхнено стискаючи губи.

Господи, як же мені хочеться заплакати. Можливо, якщо Андрій побачить мене таку розчавлену, то нікуди не піде й залишиться поруч?

Ні, я справді не в собі. Потрібно просто прийняти факт, що змінити нічого не можна та викинути з голови дурні думки.

-Сідай, будемо снідати, - кажу та обертаюся до кухонного гарнітуру, щоб взяти дві тарілки.

Я задумано опускаю тарілки на стіл та тихенько сідаю на м’який стілець. Беру в долоню виделку та починаю нею водити по соковитій на вигляд страві. Не дивно, але навіть маленький кусочок не влізає у горло. Розум підказує не опиратися і з’їсти що – небудь, але ніщо не в силі поборотися з моїм внутрішнім самопочуттям. І той факт, що тепер я маю піклуватися за обох, але поводжуся зовсім не так як повинна, ще більше мене засмучує.

Ненавиджу себе за такий стан. Напевно я маю бути повною егоїсткою, проявляючи таке безвідповідальне ставлення до своєї майбутньої дитини. Я так сильно її хотіла, а зараз навіть не в змозі про неї подбати.

Підводжу очі, затримуючись поглядом на Андрію. Він же досі нічого не знає, хоч а я мала стоні разів можливості повідомити йому, що скоре він стане батьком.

-Асечко, - промовляє Андрій, накриваючи долонею мою руку.

Слабо помітна, але щира усмішка висвітлюється на моїх вустах. По тілу пробігається лінія любові – та, яка здатна вилікувати і зцілити. Можливо, навіть мій пригнічений стан.

-Ти щось бліда, - зауважує він, - і майже не доторкнулася до їжі, - спрямовує погляд на тарілку. – Люба, тебе щось турбує?

-Ні, я просто… - знизую плечами, розуміючи, що прямо зараз маю все йому розповісти.

Декілька секунд Андрій мовчить в очікуванні моєї відповіді. Я набираю повні груди повітря, подумки уявляючи його перші емоції, коли він почує про вагітність.

Цікаво, що він скаже? Чи буде щасливий?

Жах, як подібне може лізти мені в голову? Це ж Андрій: мій чоловік, моя опора, мій дім, моя підтримка, моє найбільше кохання.

Бувало, коли я дивилася в його темні мов ніч, красиві наче спілий каштан очі, то бачила, що бажання стати батьком горить сильніше за моє.

-Андрію, я…

Мені потрібна була всього на всього одна хвилина. Неочікуваний дзвінок завадив зробити те, що до сьогодні я тримала в мовчанці.

-Вибач, я зараз повернуся, - каже Андрій та швидко піднімається зі стільця.

Мій чоловік відходить у коридор, а потім я чую грюкіт дверей. Минає деякий час і картина повністю складається, коли у дворі звучить мотор автомобіля, а автоматичні двері гаражу опускаються донизу та блокуються.

Стискаю губи, болісно ковтаючи. Я хочу розревітися, але не можу дозволити собі цього зробити. Точно не тоді, коли я маю підтримувати Андрія і вірити у краще. Не тоді, коли у мені живе нове життя.

І якби страшно не було чи не буде, я маю бути сильною. Ми повинні залишатися сильними. Головне, що разом.

Розуміючи, що Андрій не заходить в дім, я піднімаюся зі стільця та прямую до дверей. Натискаю на ручку вхідних дверей, коли востаннє зупиняюся, вкотре наказуючи собі тримати себе в руках. Зараз не час бути слабкою.

Я відчиняю двері навстіж. Андрій з розправленими широкими плечами струнко стоїть біля чорного джипу. Його ліва рука всунута в кишені темних спортивних штанів, і поки він розмовляє по телефону, я звертаю увагу на срібний годинник на його руці.