2 розділ

Я накидаю на плечі велюрову ковдру, намагаючись сховатися у неї з головою. Холод охоплює усе тіло, і я тремтливими долонями міцно стискаю кінці тканини, подумки бажаючи опинитися у нашому ліжку – теплому, безпечному, де до вчорашнього дня все відчувалося по-інакшому.

Так. Пройшов день з початку повномасштабного вторгнення. Здається, це ніщо і так мало, але як багато встигло статися за ці 1440 хвилин.  

Незліченна кількість сирен, повторні вибухи, новини, які вбивали одним словом, закон про загальну мобілізацію, перші вторгнення російських військових у мирні міста, перші зламані долі, відібрані життя… Перші добровольці, які вишикувалися у чергу біля військкоматів, щоб взяти до рук зброю та стати на захист країни.

Навіть не згадаю, та й не хочу згадувати скільки вибухів  пролунало за ніч. І кожного разу я боялася та була майже готова, що попаде в наш будинок. Я лише дивилася у маленьке вирізьблене віконечко у підвалі, боячись зустріти очима відблиск сяйва ворожої ракети. Я чекала, молилася, сподівалася, що воно закінчиться…

Плакати більше не хотілось, та й хіба сльози щось змінили б? Вони тільки нагадують, що все це правда.

Я дивлюся на вхід у підвал, чекаючи на Андрія, який обіцяв повернутися через хвилину. Пройшло кілька.

Коли вчора ми були вимушені спустися у це сире місце, то мало не посивіли від холоду, очікуючи на відбій. Хоч ми мали зимові куртки, і я постійно була в обіймах чоловіка, крижане зимове повітря не відпускало нас.

Обережно підводжуся зі стільчика, випрямляюсь, і в одну мить мої вуха пропускають якийсь дивний звук. Невже вибух?

Я глибоко вдихаю, намагаючись не піддаватися страху, який оселяється глибоко всередині, у самісінькому серці.

-Асю, я тут, - чується голос Андрія.

-Андрію, ти чув? Мабуть, вдарили поблизу, – невпевненим тоном кажу я.

Я прослідковую за тим, як він схиляється та наповнює старенький камін дровами, які йому вдалося знайти. Зазвичай, ми їх купуємо лише влітку, коли влаштовуємо собі пікнік, тому використовуємо мангал для приготування соковитого м'яса, запрошуючи друзів та близьких. А в будинку встановлена сучасна електрична система опалення, що й було найкращим вибором, коли ми тільки все розпочинали та стали сім’єю…

-Де ти їх знайшов? - шепочу я сама собі.

-Що?- перепитує Андрій, і нарешті стає поряд, спрямовуючи на мене свої уважні очі.

-Вибух, - повертаюся до питання, яке мене турбує.

-Асечко, - Андрій ніжно вимовляє моє ім’я та бере мої долоні у свої руки. – Ти така в мене…

Він зацікавлено схиляє голову убік, дивлячись на мене, як на найдорожчий скарб. Так, ніби я єдине, що має значення у його житті. І ці його слова… Боже, мабуть, якби мені подарували тисячі життів, то в кожному я б хотіла бути тільки його дружиною. Тільки його коханням, а він моїм.

-Яка? – не стримую усмішки я, так само ніжно на нього дивлячись.

-Тендітна, чуйна, ніжна, невинна і така красива маленька дівчинка. Моя дівчинка. Я знаю, що ти боїшся, і я не менше. Але боюся не за себе, а за тебе. Пам’ятаєш, колись я пообіцяв тебе берегти і бути поруч? Так буде завжди. І, тепер, у світі де над нами літають ракети, це стало найголовнішим сенсом мого життя.

Секунду тому я вже хотіла накричати на нього, що він переводить тему, але Андрій знову зміг мене заспокоїти і повірити, що все буде добре. Його слова наче зілля для такої дратівливої дівчини як я. Його погляд як сонце, яке покриває навіть найменші мурахи на моїй шкірі.

-Ти знаєш, як сильно я тебе кохаю? – запитую я, не зводячи з нього очей.

Андрій торкається вказівним пальцем мого обличчя, заправляючи коротке пасмо волосся за вухо. Кутики його губ підіймаються, а тоді я чую наступні слова:

-Знаю. І ти знаєш про моє…

Але він не встигає договорити, бо його голос перериває різкий звук, схожий на постріл. Я навіть не помічаю, як від переляку стискаю руки Андрія від зап’ястя до ліктів.

-Тихо, тихо, - заспокоює чоловік. – Наші хлопці змогли збити.

Чомусь крізь усі слова я розчула одне: Наші. І раптом по тілу проходиться лінія тепла – маленька, але сильна.

І справді. Завдяки таким сміливим хлопцям ми живемо під гучним, але нашим небом. Вони – єдине, завдяки кому ми маємо змогу крізь плач сміятися, тримати за руку тих, кого любимо, обіймати коханих і просто продовжувати жити.

-Зараз буде тепло. Ходи до мене, - Андрій пригортає у свої обійми, а тоді ми прямуємо до лавки і сідаємо.

Ми мовчимо, бо говорити й не хочеться. Лишень спостерігаємо як за оранжевими барвами вогню дрова повільно перетворюються на чорний пил. І, мабуть, десь там великі будинки, у яких донедавна лунав дитячий сміх і голос їхніх батьків, зараз так само перетворюються на чорний пил, або в кращому випадку – на обгорілі руїни.

Я намагаюся відпустити думки, і приклавши голову на плече Андрія,  втомлено заплющую очі, непомітно поринаючи у сон.

***

Андрій сказав, що тривога тривала дві години. Коли я приклала голову на його плече і заснула, то прокинувшись була здивована, бо моя голова вже лежала на його колінах, а сам Андрій обережно гладив моє волосся, щоб не розбудити. Він знову подарував мені теплі слова і ми, знесилені та втомлені, попрямували до будинку. Протягом того часу, що ми просиділи у підвалі, я сильно змерзла. Здавалося, тремтіння губ та й кожної частинки тіла не припиниться.

Мені так було холодно, що я відразу побігла у гарячу ванну, а коли відкрила шафу, то посеред усього одягу вийняла найтепліший білий домашній костюм.

На додачу ми ще й так зголодніли, тому я була готова йти на кухню, щоб приготувати сніданок, але натомість сиджу тепер у ванній, дивлячись із хвилюванням на пластиковий предмет, схований у своїх тремтливих долонях.

Рівно дві години тому я  знову відчула неприємний тягучий біль унизу живота. Затримка періоду теж лякає, тому я швидко згадала про тест на вагітність, і поки Андрій сам порається на кухні, я зачинилася у вбиральні.