2 розділ

Це такий день, який приніс мені неочікуваний сюрприз. Я хочу вже бігти до Андрія і сказати, але... Звучить стукіт, зразу ж пробивається у вуха. Я на кухні, а Андрій у ванній. Мене охоплює жах, боюся як ненормальна. Я зразу ж біжу до Андрія і кажу все як є. Він не задумуючись прямує до дверей, а я ж починаю зупиняти.Раптом очі вкриваються слізьми, і я відчувая, як одна за одною починає омивати мої почервонілі щоки. Благаю, падаю на коліна, щоб чоловік не відчиняв двері, але він все робить по-своєму. Загалом, як завжди. 

Двері відчиняються і перед нами постають два високих чоловіків.  

- Доброго дня! Олександренко Андрій Віталійович? - промовляє один із них.

 Андрій ввічливо вітається, киває головою на знак згоди.

 З вуст іншого чоловіка звучать наступні слова: 

- Тут ось повістка. Завтра о 8.00 годині ранку ви повинні з'явитися до військомату. В разі порушення, ви знаєте які будуть наслідки, - твердо зауважує він, пожираючи нас лютим поглядом.

Ці слова вбивають мене, а мої ноги підкошуються. Я не вірю.

- Так, - погоджується Андрій, після чого чоллвіки йдуть, а двері зачиняються.

Андрій не встигає навіть кроку зробити до нашої кімнати, як я прошу його хутко збирати необхідні речі, щоб він поїхав на деякий час до моїх батьків. 

- Асю, я мушу це зробити. Будь ласка, не переконуй мене, я все для себе вирішив. Я не буду нікуди тікати. Я піду завтра, а там вже як буде - каже він, а я готова вбити його за ці погані слова, які звучать з його уст.

- Для кого ти це вирішив? Для себе? А ти подумав про мене? Що з тобою взагалі? Ти хочеш залишити мене саму? Я не зможу без тебе, ти розумієш? Не зможу, - не стримуюсь від болю і переживання, тому починаю підвищувати голос.

Моє серце розпинається від болю, я не можу навіть кричати на нього.  Настільки сильно плачу, що починаю заїкатися, і вже не чую, що саме кажу. Обличчя щосили червоніє, очі пронизані слізьми, а душа не на місті.

- Андрію, скажи що-небудь. Чому ти мовчиш? Хто я для тебе? Порожнє місце? Ти ж клявся, що ніколи не покинеш мене, а тепер що змінилося? Я прошу тебе, благаю, не йди нікуди. Ти прекрасно розумієш, що може статися, але чому так робиш? Не розумію! - серце стискається від його рішення, а мої груди здіймаються від важкого дихання.

- Асечко, моя найкраща, заспокойся, прошу тебе... - лагідним голосом починає говорити.

- Як мені заспокоїтися, коли ти таку дурню верзеш? - обурено кажу я.

- Послухай будь ласка і не перебивай мене. Добре? - пошепки просить він.

- Добре.

- Моя Асю, ти ж прекрасно знаєш, що для мене ти все в цьому житті. Ти та людина, яка була, є, і буде найціннішою і найважливішою для мене. Я казав, і ладен кожного дня повторювати, що моє серце належить тобі, і ніхто не зможе замінити тебе, - він обережно обіймає моє обличчя двома донями, пронизливо дивлячись в мої очі.

-Андрію, я... - намагаюся щось сказати.

-Ні, не переривай, - зупиняє мене. - Першого разу, коли я побачив тебе, то зразу ж сказав собі, що ця дівчина стане моєю дружиною і коханням всього життя. Я досі пам'ятаю той момент, коли ти залетіла в аудиторію, де знаходився тільки я, і почала питати, чи ще не почалася співбесіда, і де викладачі. Побачивши твої великі, блакитні та прозорі як небо очі, сяючу усмішку, яка й досі така загадкова, моє серце почало битися як ніколи в житті. А потім ти дізналася, що я і є викладач, який буде присутній у тебе на співбесіді. Увечері, коли я прийшов додому, всі думки були зайняті тобою. Тією дівчиною, яка подумала, що я студент, а потім вибачалася, дивлячись на мене таким невинним, ніжним поглядом, - моє серце зараз вискочить із гружей від його красивого погляду та солодких слів. - Дізнавшись, що ти вступила до нашого університету, я хотів тільки одне: "Хай я буду викладачем у тій групі, де навчається ця красуня." Коли моє бажання стало реальністю, я був неймовірно щасливий. Майже кожного дня, особливо коли у нас були пари, я дивився на ту першокурсницю, яка була водночас хоробра і скромна, яка дарувала мені щастя кожного дня. Сказати те, що не міг більше тримати в собі, я насмілився лише тоді, коли ти...

- Коли я виставила себе на посміховисько. Я пам'ятаю дотепер як це було, і завжди буду пам'ятати. Тоді я... - натягую на обличчя легку посмішку, відтворюючи у своїй пам'яті той день. 

- Я ж сказав не перебивай мене, сонечко. І чому посміховисько? В той момент ти мені запам'яталася дуже яскравою та кумедною. Була ожеледиця, і коли ти сходила з ступеньок, то підскользнулася і впала - з чарівною посмішкою він підбадьорює мене.

Я з сльозами на обличчі, водночас посміхаючись, дивлюсь на нього і слухаю ці прекрасні слова. Досі дивуюсь, наскільки чудово ця людина все пам'ятає. Ніколи не вірила в кохання, поки не зустріла Андрія. Зустрівшись поглядами з ним, у мені щось перевернулось. Чесно кажучи, він зразу ж мені сподобався, але я кожного дня нагадувала собі, що він мій викладач, тому старалася цього не забувати. Але життя вирішило все за нас...

- Асю, що ти так задумалася? - відриває мене від думок мій чоловік.

- Я просто згадала як це було.

- Це справді був прекрасний момент. Я вирішив тобі допомогти, адже ти підвернула ногу. Не слухаючи, що ти кажеш, я негайно взяв тебе на руки, відніс у машину, а потім у лікарню... Кожного дня, коли я тебе навідував, то набирався сміливості, щоб розказати про свої почуття, і все таки одного дня я це зробив. Досі пам'ятаю твій вираз обличчя, коли я в усьому зізнався. Я попросив нічого зразу не казати, ти ж погодилася. Але через декілька днів я домігся твоєї відповіді, бо чекати, не знаючи результату - було так важко. Кожна мить, яку ми проводили разом була неймовірною.Твоя скромність, і водночас рішучість, кумедні капризи, чарівна усмішка, твої  блискучі очі, які дивилися на мене... Я кожного дня закохувався у все це, і розумів, що більше не зможу жити без тебе, - продовжує мило говорити.

- Андрію, почуй мене будь ласка, - раптом зупиняю його монолог.