1 розділ

У кімнату проривається свіже повітря, перемішане із запахом снігопаду. Цьогоріч зима прекрасна своїми білосніжними фарбами та приємним морозом. Вчора з Андрієм прогулювалися вечірніми вуличками нашого містечка -  це було схоже на казку. Хрусткий сніг тупотів під ніжками, а пальчики червоніли від гострого холоду, що пробирався аж до кісточок. Але поряд з Андрієм це забувалося. Він брав мої долоні у свої руки, зігріваючи їх своїм гарячим подихом. Коли губи тремтіли від холоду, Андрій дарував найтепліші поцілунки. Маленькі сніжинки знову опускалися на наші голови, і тоді мій чоловік кружляв зі мною у міцних обіймах. Ми почувалися по-справжньому щасливими.

Я підходжу до вікна, спираюся долонями на підвіконня й слідкую очима за красою, що ховається за вікном. Усе дивовижне: неквапливий, густий сніг, який вкриває землю білосніжним полотном. Гілки високих дерев, що гнуться під вагою снігу та непомітні відбитки ніжок, які поступово зникають, накриваючись новим сніговим серпанком.

Я заплющую очі, вдихаючи неймовірний запах. Думками відлітаю у вчорашній день, бажаючи знову його відтворити.

Раптом ззаду чуються кроки, і через мить на мою талію лягають знайомі чоловічі долоні. Приємний аромат заповнює повітря, вриваючись в ніс та поглинаючи легені.

Андрій сильніше обіймає, даруючи найприємніше тепло.

- Про що думаєш? – запитує він та лагідно кладе підборіддя на мою шию. Шкіра вкривається маленькими мурахами від поколювання невеличкої щетини. Чесно кажучи, на початку наших відносин це мене страшенно дратувало, але згодом я побачила, наскільки гарно йому такий образ підходить.

- Про все, - кажу я, не стримуючи усмішки. – Про нас.

- Про нас… - повторює Андрій. – І що твої думки кажуть про нас?

- Те, що ми завжди будемо разом, - тихенько кажу я.

Обертаюся обличчям до Андрія, впираючись долонями у чоловічі груди. Карі очі закохано дивляться на мене, від чого моє серце б’ється дуже швидко. Десь з кутка кімнати долинає маленька частина світла, огортаючи наші погляди. І весь світ ніби завмирає.

- Разом назавжди, - мовляє Андрій.

На моїх губах з’являється наймиліша усмішка, а в очах горять вогники щастя. Не проходить і хвилина, як Андрій нахиляється ближче та ніжно припадає до моїх губ. Повіки моїх очей закриваються, і я розчиняюся у цьому поцілунку. От би завжди так: цей світ, де він постійно поруч, наче найбільший захист.

І коли нам нарешті бракує повітря, ми повертаємося до реальності. Все ще цей погляд, все ще ці почуття.

- Ходімо спати, - пропонує він.

У відповідь я киваю головою та усміхаюся, і кожен вирушає у своїх справах – я в душ, а Андрій - у вітальню, щоб закінчити свою роботу.

Тепла вода гарно очищає шкіру, даруючи неймовірне задоволення. Одягаючи затишний піжамний комплект, я стаю біля дзеркала, наносячи на обличчя очищувальну пінку та зволожувальну маску. Завершую цей процес – нічним кремом для рук.

У спальні стає досить прохолодно, і я, востаннє вдихаючи свіже повітря, зачиняю балконні вікна та затягую коричневі штори. На туалетному столику знаходжу пульт для телевізора, щоб вимкнути його й нарешті пробратися під теплу ковдру. Андрій досі працює, адже ще не прийшов у кімнату. Ця його нова робота вимагає багато часу, і навіть вдома він пропадає годинами за своїм ноутбуком. І якщо на попередній роботі весь час він приділяв своїм студентам, то теперішня посада юриста в одній з найбільших компаній столиці зробила з нього дуже відповідального та серйозного працівника, який мусить довести до кінця усі справи.

Раптом мою увагу привертає видрукуваний великими літерами на екрані телевізора заголовок. У руці стискаю пульт, коли вуха боязко впускають до себе наступні слова ведучої:

«Служба безпеки України заявила, що наразі немає підстав для введення надзвичайного стану. Водночас ситуація на Донбасі залишається напруженою, із новими обстрілами, які тривають у декількох регіонах».

Я мимоволі здригаюся, відчуваючи, як холод пробігає по шкірі. На коротку мить я відвертаю голову убік, але слова не відпускають, витаючи в холодному повітрі кімнати.

«Призов резервістів розпочато в Україні. Це ще один крок до забезпечення безпеки нашої країни», — продовжує звучати невпевнений жіночий голос.

Я наважуюся знову глянути на екран. На обличчі з’являється гірка посмішка. Та ну, що за дурниці? Хіба у 21 столітті може бути Війна? Ні, звичайно ж.

У думках я себе заспокоюю, що всі ці заходи задля безпеки України. Водночас переводжу погляд до вікна, за яким ховається те щасливе та звичайне життя. Хіба це тепло та спокій може бути зруйноване в один момент? Безглуздя якесь.

Швидко натискаю на маленьку кнопку і телевізор вимикається.

-Асю, чому ти ще не спиш? – у кімнату заходить Андрій.

Він підходить ближче, огортаючи обома руками мої плечі. Я намагаюся виглядати спокійною, але ті слова постійно крутяться в моїй голові.

-Андрію… - набираю повні груди повітря, - я так боюся.

І це правда. У грудях стискає від суму та переживань, наче в них вмістили важкий камінь.

-Чого ти боїшся? – обережно запитує він.

-Це правда, що буде Війна? – ледь чутно кажу я, бажаючи віднайти у коханих очах надію на хороше почуте.

-Дурненька, ти чого? Хіба ти віриш у це?

Його вуста начебто усміхаються, хоча очі не можуть приховати якісь сумнівні відчуття. Андрій кладе руку на мою голову, не зводячи з мене свого проникливого погляду. Під впливом його чутливих дотиків мені вдається трохи заспокоїтися.

-Але всі ці новини, попередження, застереження,  - стискаю губи, опускаючи погляд униз.

Я втомлено зітхаю, а тоді наважуюся знову глянути на Андрія. Якби ж я могла бути такою спокійною, як він.

- Асю, кохана, - серйозно звертається до мене. – Не хвилюйся. Цього ніколи не станеться. Так, можливо, нині ситуація не з кращих. Але це не привід вважати, що буде Війна. Ти розумієш взагалі сенс цього страшного слова