1 розділ

24.02.2022. День, який не забуде жоден українець. Та що там українець, цілий світ. Початок жаху, який трапився того ранку, який мав бути таким прекрасним, закарбується в моїй пам'яті назавжди. 

ВІЙНА. Навіть страшно промовляти такі слова, але це правда. Ранок, який приніс Україні такий жах, можна було уявити тільки у сні. Я рада за тих людей, які не знають що це, і навіть не уявляють. Досі пам'ятаю той день, таке неможливо забути. 

Наставав ранній ранок, наближалася 5 година. Я з Андрієм спокійно спала, але мусила піднятися з ліжка і випити таблетку. Дуже болів живіт, неможливо було терпіти.

 Дотепер перед моїми очима той стакан, з якого пила воду, і який в одну мить впав та розбився. Це був знак, я впевнена. Інакше і бути не може. Вже хотіла повертатися у спальню, але так раптово, почувся нестерпно гучний звук. Я зразу ж глянула у вікно і просто завмерла. Так, це почалося, так неочікувано, так несподівано...

Я стояла як укопана, не віривши в те, що бачу. Величезне яскраве полум'я, яке нещадно забирало все на своєму шляху. Хоч від нашого будинку це було досить далеко, але було видно настільки добре, ніби все те відбулося зовсім поруч.

Я почала кричати як ненормальна. Андрій зразу ж прибіг як почув, що я його кличу. Він глянув у вікно і навіть нічого не сказав. Я ж почала плакати, не могла повірити і досі не можу, що це відбувається з нами. Андрій просто обійняв мене міцно і сказав: " Я поруч, і це найголовніше".

 Я вціпилася в нього, обіймала так сильно, як лиш могла, бо розуміла, що може скоро статися. 

Ми одружені 2 роки, але дітей нема. Мені тільки 21, а йому 33. Хоч різниця трохи завелика, як сказала мені моя мама, але мені було все одно. Я просто покохала, і стала коханою.

Вибух за вибухом, повітряна тривога за тривогою - це те, що ми запам'ятали з того дня. Ми не знали що робити. Тікати? Ні, ні в якому разі. Якби страшно не було, це неможливо. А що ж тоді? Це ж Київ, столиця. Чомусь я здогадувалася, що це станеться. Останні кілька днів серце було не на місті, моментами хотілося плакати. Навіть скільки багато інтернет ресурсів попереджало про таку можливу ситуацію. Але ми не вірили, ніхто не вірив. Якби ж я знала, що ті підозри недарма. Хто б міг подумати, що та страшна людина, навіть не можна назвати цю сволоту людиною, наважиться насправді це зробити?

 Ми вже й не спали від того моменту, як все почалося. Андрій гнав мене у ліжко, але як же я могла спокійно спати, знаючи, що відбувається в моїй країні.

Настав вже обід. Телевізор не вимикався, новини прибільшувалися все більше, а хороші звістки не з'являлися. Мій чоловік ж постійно заспокоював, казав, що він поруч, але від цього легше не ставало. Сирени, страшні звуки вибухів, яскравий та палаючий вогонь. Все те, з чим почали жити кожен лютий день. Рада була хоч за батьків. Зателефонувавши їм, з моменту початку всього того, я дізналася, що у них все було добре. Навіть повітряні тривоги ще не були. Я ж родом не з Києва, а із Закарпаття. В Києві я навчалася, отримала роботу, зустріла Андрія, але моя Батьківщина не тут.

***
З того моменту пройшло два дні, ситуація не змінюється. Все так, як і почалося. Ми з Андрієм стараємося нікуди не виходити, тільки  один раз пішла в магазин, щоб купити потрібне. Андрія нікуди не відпускаю, адже прекрасно усвідомлюю, які можуть бути наслідки. Почалася мобілізація і я не можу ризикувати. Ми сидемо вдома, постійно слідкуючи за новинами. Як тільки починається тривога, зразу ж спускаємося у підвал. 

Пригортаючись до Андрія, я молюся, щоб ніщо не влучило поблизу нас, і взагалі деінде. Прошу Бога, щоб чим скоріше все закінчилося. Жити, не знаючи, що станеться через секунду -  просто нестерпно. Душа переповнена болем, дуже тяжко. Кожна мить в очікуванні здається нескінченістю. 

Найбільше боюся моменту, як хтось постукає у двері і запитає, чи ваш чоловік вдома. Одна тільки думка, що я залишуся сама, без нього, і що буде далі? Нічого не відомо...

Більшість людей кажуть, що любов не існує, але вони помиляються. Мені здається, заради любові ти можеш  зробити все  на цьому світі. Адже це прекрасне почуття...