Епізод 20

Коли стрілка годинника у вітальні зупинилася на другій годині, Богдан і Дженніфер усамітнились у віддаленому куточку плодового саду в тіні рясної червоної вишні.

Дівчинка зручно вмостилася на невеликому гумовому килимку навпроти капітана, що побажав сидіти прямо на землі. Це був останній шанс відчути прохолодну м’якість зеленої трави, насолодитися пахощами квітучих дерев і рослин, поніжитися у променях ласкавого полудневого сонця. Смаки та дотики невдовзі зникнуть із його життя, тож чоловік чіплявся за них із відчаєм каторжника, в якого залишилося останнє бажання перед неминучою стратою.

Та на відміну від в’язня, капітан робив цей крок усвідомлено й добровільно. Його не приваблювало життя, позбавлене осяйної усмішки доньки. Він любив Злату настільки сильно, що ладен був пожертвувати життям лише для того, щоб просто бути поряд.

– Візьми мене за руки, – наказала Дженніфер.

Богдан накрив її тонкі пальці долонями.

– Зосередься на своєму диханні й починай рахувати.

Маленька розумниця неухильно виконувала інструкцію з медитації. Коли обидва йогіни ввійшли до стану єднання із космосом, дівчинка заговорила.

– Слухай мій голос. Твій розум – це чистий аркуш, твоє серце – відкрита книга. Впусти мене в своє серце.

Чоловік відчув наростаюче тепло в районі грудної клітки.

– Не опирайся, довірся мені. Ти відчуваєш погук? Куди кличе тебе твоє серце?

У пам’яті командира постало обличчя Злати, яка безтурботно гралася іграшками в своїй кімнаті, то розкидаючи кубики, то вибудовуючи з них різнокольорові вежі.

– Те, що треба, – прошепотіла Дженніфер.

Почуття капітана до своєї доньки наповнювали її безумовною радістю й світлом. Аура емпатки переливалася м’яким золотавим блиском – вона насолоджувалася теплом, яке випромінював зв’язок споріднених душ.

– Лети на мій голос.

Прозорий і безтілесий, Богдан попрямував за згустком білого світла, який промовляв до нього тоненьким фальцетом Джен. Сяюча куля линула попереду, торуючи собі доріжку, що була немов би зіткана з сонячних променів.

– За цими дверима твій світ. Та пам’ятай, як тільки ти переступиш поріг, вороття вже не буде, – попередила провідниця.

Капітан заглянув углиб прямокутного порталу, контури якого вібрували й злегка підсвічувалися. Посередині сиділа Злата. Вона захоплено збирала новий конструктор.

Чоловік увійшов до кімнати без вагань. Страх остаточно відступив перед бажанням бути поруч із донькою.

– Прощавай! – вигукнула Дженніфер перш, ніж Богдан зник у променях білого світла.

Командир роззирнувся. Спальня його доньки анітрохи не змінилася. Із комода край ліжка привітно всміхалося їхнє спільне фото, а на підлозі біля столу слухняно сидів кудлатий плюшевий песик, якого батько подарував доньці напередодні своєї останньої подорожі.

У вітальні пролунав телефонний дзвінок.

– Оксана Карпенко? – запитав низький чоловічий голос.

– Так, слухаю.

– Це підполковник Васильків із космічної агенції.

Богдан нашорошив вуха. Його здивувало те, що високопоставлений службовець телефонував його дружині особисто.

– Маю для вас неприємну звістку. Космічний крейсер “Мир”, капітаном якого був ваш чоловік, зник із радарів близько тижня тому. Ніхто з членів команди не виходить на зв’язок. Боюся, вони загинули. Прийміть мої співчуття.

Слухавка випала з рук Оксани.

– Ні, цього не може бути, – тремтячими губами повторювала вона.

Бідолашна ледь стримувала пекучі сльози, що ось-ось мали политися рясним дощем.

– Кохана, – привид командира обійняв її за плечі. – Ти маєш бути сильною. Подумай про Злату. Вона не повинна бачити тебе такою.

– Хто дзвонив, мамо? – поцікавилася дівчинка.

– Це з таткової роботи.

Жінка непомітно витерла вологі щоки.

– Отже, він скоро повернеться?

Запитання доньки застало її зненацька. Оксана не була готова відкрити крихітці гірку правду.

– Я не знаю.

Вона зайшла до кімнати й попросила доньку скласти іграшки перед сном, а потім як завше розповіла їй казку, й упевнена в тому, що чадо міцно спить, пішла до своєї спальні.

Та Злата навіть і не думала відпочивати. Дочекавшись, поки мамині кроки стишаться в глибині коридора, хитрунка спритно залізла на підвіконня й узялася за улюблену справу. Маленька споглядала зоряне небо й намагалася дотягнутися до зірок руками.

– Повертайся скоріше, – промовила вона до чорного небокраю.

– Я вже тут, – прошепотів Богдан. – І завжди буду поруч із тобою, моя дівчинко.

Привид ніжно поцілував її. У цей момент Злата відчула, як невагомий вітерець доторкнувся до її щоки.

– Надобраніч, тату.

– Солодких снів, крихітко.