Епізод 19

Дженніфер наказала механічній обслузі подати сніданок на двох у затишній вітальні. Вона замовила обсмажену до золотистої скоринки яєчню і хрумкі тости з авокадо, що ідеально насичували зранку. Богдан поклався на її смак і обрав те ж саме.

Утамувавши голод, вони перемістились у зручні крісла й із насолодою потягували зелений чай із дрібкою кориці, яка додавала бадьорості. Нічна пригода зблизила їх, та жодному з присутніх не хотілося згадувати страшний сон, від якого вони щойно оговталися.

Першим заговорив командир. Чоловік розумів, що дівчинці необхідно продовжити навчання, адже попереду на неї чекав найцікавіший етап – просвітлення.

– Я гадаю, що ти мусиш ознайомитися з маминою книгою, – висловився він. – Ти велика молодець, однак ми лишень прибрали перешкоди з твого шляху, який тільки починається.

– Знаю, – маленька не протестувала. – Мама просила мене розвивати свій дар, та спершу я мушу хоча б осягнути його.

– У цьому тобі й допоможе рукопис. Завдяки практикам, які описані в трактаті, ти навчишся концентруватися і входити до стану єднання з природою. Ти черпатимеш знання із вселенського розуму, і відповідь сама тебе знайде.

Богдан протягнув дівчинці книгу.

– Спасибі, – подякувала Дженніфер.

Вона покрутила подарунок у руках, та не наважилася розгорнути фоліянт. Усвідомлення того, що донедавна тонкі пальці її матері обережно торкалися сторінок, залишаючи запах ромашок між рядками, відізвалося в серці пронизливим щемом.

– Мені треба побути на самоті.

– Авжеж. Я буду в себе, якщо знадоблюсь.

– Добре, – ввічливо всміхнулася дівчинка.

Наступні кілька днів вони не зустрічалися за сніданком. Дженніфер прокидалась удосвіта та квапилася до теплочутливого ліфта. Мабуть, вона теж обрала для медитації сад.

Дитина проводила внизу майже весь час, забуваючи про обід і вечерю. Коли Богдан указав їй на це, вона лише відмахнулася від нього, зіславшися на непомірну зайнятість.

– Я на порозі великого відкриття, – сказала вона одного вечора з нездоровим блиском в очах. – Ще трохи і призначення відкриється мені.

Капітанові подобалося завзяття маленької, однак він не хотів, щоб захопленість дівчинки негативно позначилася на її здоров’ї, тож реагував на її успіхи досить стримано.

Одного ранку він став свідком дивної розмови. Голоси долинали з їдальні.

– Ми не можемо відправити його назад, – заперечував Теренс. – Це поставить під загрозу наше майбутнє.

– Довірся мені, – сказала Дженніфер, та в її тоні звучав скоріше наказ, аніж благання.

– Пане Карпенку, – робот звернувся до нього в ту мить, коли він саме переступив поріг кімнати. – Ви не поснідаєте з нами?

Богдан прийняв пропозицію.

– Щось ви швидко повернулися, професоре, – зауважив він, сідаючи до столу.

– Ціную свій час, – стенув плечима господар. – Щоправда я трохи поквапився із виходом цьогоріч. На поверхні все ще лютує негода. Та незважаючи на погодні умови мені все таки вдалося встановити гірку істину. Близько шістдесяти відсотків пристроїв пошкоджено, – констатував Теренс. – Однак, не хвилюйся, доню, – додав він. – Тієї потужності, що залишилася, вистачить, щоб забезпечити нас електроенергією як мінімум на рік. За цей час я встигну відновити біомережу.

– Як довго ви плануєте тримати мене тут? – прямолінійно запитав Богдан.

– Так, тату, – втрутилася Джен. – Мені вже краще. І все завдяки нашому гостю, – вона кинула побіжний погляд на командира. – Чому б тобі не відправити його назад за допомогою телепорту?

– На переміщення в часі знадобиться чимало енергії. Ми не можемо так ризикувати.

– Але ж ти обіцяв, що звільниш його!

– Я обіцяв, що припиню експерименти, повернення твого друга в минуле не входило до моїх планів.

– Але ж, тату, – благала дівчинка.

– Я не поставлю під загрозу наш добробут заради забаганки капітана, – відрізав він.

– То моя свобода – це забаганка? – закипів Богдан. – Я допоміг Дженніфер, я виконав нашу домовленість.

– А хіба в ній йшлося про ваше повернення? – посміхнувся Теренс. – Не пригадую, щоб укладав подібні угоди.

Командирові хотілося просто зараз натовкти сяючу пику брехливого робота, що так цинічно його ошукав, проте небажання засмутити Джен спинило чоловіка. Він вийшов з-за столу й окинувши Теренса, який незворушно пережовував салат, промовистим поглядом, залишив кімнату.

В голові вирували сотні думок.

“Має ж бути якийсь спосіб вибратися з цього клятого місця, – втішав себе Богдан. – Мені треба заспокоїтися й зосередитися. Заспокоїтися й зосередитися”.

Він попрямував до елеватора. Засапана Дженніфер ледве його наздогнала.

– Ти вниз?

– Так. Хочу трохи прогулятися, допоки ще маю такий привілей, – капітан не зміг утриматися від сарказму. – Вибач. У цьому немає твоєї провини.

– Я розумію твої почуття, – дівчинка взяла співрозмовника за руку. – Та я все ще твій друг і в змозі тобі допомогти.