Епізод 18

Пекучі червоні промені розрізали чорне полотно штучного неба. Величезне сонце вибухало й спалахувало, розсіюючи розжарені бризки. Метеорити летіли вниз із шаленою швидкістю, влучали у багатоповерхівки й спалювали їх дотла. Звідусіль лунали крики наляканих людей, вони штовхалися і помирали в тисняві, а тих хто вижив, безжалісні протуберанці спалювали живцем.

Капітан зрозумів, що на стелі, ніби на великому проекторі, відбивається кошмар сплячої. Він нахилився до Джен, щоб розбудити її, та дівчинка не реагувала.

Багряні річища з кісток і шматків плоті заполонили вулиці мегаполісу. Маленька видерлася на один із кам’яних блоків зруйнованої будівлі й відчайдушно відбивалася від рук утопаючих у власній крові перехожих, що тягнулися до неї зусібіч.

Вона пронизливо кричала й дриґала ногами крізь сон. Командир мусив діяти невідкладно. Він інтуїтивно зафіксував скроні дівчинки між кистями своїх рук і закрив її очі довгими пальцями. У ту ж мить кімнату огорнула темрява, та крики стражденних усе ще прорізували її. Чоловік зібрався з думками й заговорив твердим, але спокійним голосом.

– Очисти свій розум … Зазирни всередину … Що ти бачиш? – запитав він і розвів долоні.

На фальшивому небосхилі з’явилося ще моторошніше видіння. Один із помираючих безумців ухопив розгублену дитину за гомілку й щосили тягнув донизу.

– Кліщі минулого чіпкі, вони використовують кожну можливість, щоб не дати тобі вирватися з їх полону, однак ти мусиш опиратися, Дженніфер. Поглянь у вічі своєму болю, а потім відсічи, відріж, зречися його!

Дівчинка щосили копнула нахабу, який намагався затягнути її до червоного трясовиння. Примара розтанула, лишивши по собі дрібку попелу, яку підхопив і розвіяв вітер.

– Молодець, крихітко! – вигукнув капітан і хутко перевів погляд на стелю.

Пейзаж змінився. Амарантові ріки висохли й на місці мегаполісу з’явилася пустеля. Про те, що тут раніше жили люди, нагадували хіба що поодинокі уламки хмарочосів і піки розвідних мостів, які стирчали зі спаленої землі, немов хребти динозаврів.

Дженніфер стояла посеред пустки й озиралася навкруги, як раптом на горизонті з’явилася хвиля. Цунамі невблаганно наближалося до неї, змітаючи все на своєму шляху.

– Твій страх потужний, та він існує тільки в твоїй уяві. Ти керуєш своїми фантазіями, а не навпаки. Не дай заціпенінню взяти гору. Зведи захисні мури, які не дозволять жахіттям із минулого закрастися знов.

Дівчинка висунула руки вперед і, зажмурившися, ледь вичавила з себе слабке “Годі”.

– Сміливіше! – заохочував Богдан. – Повір у власні сили.

– Годі, годі, годі, – шепотіла вона.

– Добре. На рахунок три. Один, два …

 – Годіііі! – заволала Джен що було сили.

Гігантська хвиля з оглушливим ревом ударилася об невидиму браму за кілька метрів від хороброї малечі. Вируючий потік на деякий час спрямувався догори й кілька бризок упали на дівчинку, коли він відступив.

Сцена змінилася знову. Цього разу Дженніфер опинилась у власному фруктовому саду, де в тіні квітучих дерев на неї вже чекала гостя.

– Мамо? … Мамооо!

Вона підбігла до жінки й обняла її за стрункий стан.

– Я вірила, що ти зможеш, – шепотіла місіс Блум, заправляючи неслухняний завиток за вухо донечки. – Тепер, коли страхи минулого над тобою не владні, ти знайдеш дорогу до світла.

– Мамо, мамочко, я так сумувала! Я щодня приходила в бібліотеку й нишком спостерігала за тобою, та боялася поворухнутися, щоб не сполохати твій дух.

– Знаю, доню. Я завжди тобі всміхалася перед тим, як відлетіти.

– Я так тебе люблю! – пригорталася маленька. – Ти ж прийдеш іще?

– Боюся, це наша остання зустріч, квіточко. Моя місія на Землі завершилася. Та я завжди споглядатиму за тобою з неба.

Її лагідні очі стали вологими.

Дженніфер мовчала. Сльози грудкою збирались у неї в горлі, та вона будь що не хотіла засмучувати маму.

– У тебе особливий дар, люба, – жінка ніжно доторкнулася до її щоки. – Розвинь його й твоє призначення тобі відкриється.

Пані Блум востаннє поцілувала дівчинку й розтанула в повітрі, ніби вранішній туман.

На стелю нарешті повернулося статичне зоряне небо, і тільки одна цятка на ньому миготіла. Остання із сузір’я Кассіопеї.

– Прощавай, матусю, – схлипнула Джен і відкрила очі.

Богдан розімкнув долоні і маленька прилинула до нього. Кілька хвилин вони сиділи мовчки не в змозі підібрати потрібні слова.

– Дякую, – нарешті озвалася Дженніфер.

– Спи спокійно, дитя. Кошмари більше тебе не потурбують.

Незабаром обоє поринули в цілющий сон. Дівчинці снилося, як вони з мамою разом доглядали садового єдинорога, а капітанові, як вони з дружиною бавили крихітну Злату.

Жахіття відступили, і світло нового дня, що зароджувалося на віконному екрані, розсіяло смолистий оксамит імпровізованого неба.