Епізод 17

Кімната Дженніфер суттєво відрізнялася від миршавої келії, яку люб’язно надали Богдану. Затишна дитяча була світлою і просторою. В інтер’єрі домінували спокійні бежевий і перламутровий кольори, а яскравих акцентів додавали малинові дверцята шаф і висувних ящиків.

Усі меблі належали до одного ансамблю, тож прекрасно гармоніювали між собою. Справа від входу біля центральної стіни стояли поруч двостулковий гардероб із закритим відділенням для взуття знизу, письмовий стіл, комод для білизни і ще три вузькі шафи різної будови й призначення. Остання, що прилягала до скляного екрану в суміжній стіні, мала відкриті полиці, де дівчинка розмістила колекцію камінців усіх форм і відтінків.

В імпровізованому вікні полум’янів захід сонця на узбережжі. Як виявилося згодом, за допомогою пульта дистанційного керування дівчинка могла обрати будь-який краєвид собі до смаку, або за бажанням опустити гардину, підв’язану елегантною шовковою стрічкою.

Під екраном розкинувся комфортабельний диван-дельфін із високою шкіряною спинкою, що за обрисами нагадувала розкриту мушлю ніжно-пудрового тону. У розкладеному вигляді софа слугувала спальним місцем для маленької власниці кімнати.

Між ліжком і розкішним трюмо втиснувся тонконогий торшер із непропорційно широким капелюшком. Дзеркало підсвічувалося за допомогою вмонтованих круглих ламп, а під масивною стільницею сховався м’який пуф.

Паркетну підлогу застеляв білосніжний килим із коротким кучерявим ворсом, та родзинкою дизайнерського задуму була стеля. Коли Дженніфер вимкнула світло і непроглядна чорнота поглинула кімнату, десь угорі, ніби за помахом чарівної палички, почали з’являтися поодинокі вогники. Поблискуючи й переливаючись, миготливі цятки складалися в сузір’я, вимальовуючи дивовижну карту зоряного неба.

Богданові перехопило подих.

– Як гарно, – промовив він, лежачи у своєму скромному ліжку навпроти дивана Джен.

– Так, – підтвердила дівчинка. – Коли я була меншою, тато часто водив мене до Гринвіцької обсерваторії. Космічні простори вабили його, як і все незвідане.

– Упізнаю цей поклик. Можливо тому я і став астронавтом. Знаєш, а небо дуже змінилося, – докинув він, вдивляючись у зоряну вись.

– Ти чув що-небудь про розширення Всесвіту? – поцікавилася маленька розумниця.

– Здається, наші вчені висували подібну гіпотезу на початку століття.

– Вочевидь, вона справдилася в нашому часі. Ти не бачиш звичних сузір’їв, оскільки їхні обриси тепер не ті. Чимало зір покинули горизонт, бо наш світ більшає.

– Бачиш он той чотирикутник із променем, що виходить з правого кута? – запитав командир.

– Ти про сузір’я Діаманта?

– Ми називали його Малою Ведмедицею, – до голосу чоловіка закралися нотки ностальгії. – Та схоже, коли вона втратила “хвоста” наші потомки охрестили її “діамантом”.

– Як на мене, так навіть краще.

– Можливо, – зітхнув Богдан.

Під манжетою його сорочки пульсувало крихітне татуювання, на якому це сузір’я збереглося в початковому вигляді.

– Про що ти думаєш? – почулося з сусіднього ліжка.

– Я згадую свою доньку, – відповів чоловік. – Пам’ятаю, як дружина розповідала, що Злата часто спостерігає за нічним небом зі свого підвіконня. Згодом маленька зізналася мені, що коли вона дивиться на зорі крізь шибку, світила здаються їй ближчими. Вони ніби поряд, на відстані одного подиху. І я поряд. Бо неодмінно дивлюся на неї з якоїсь із них і привітно махаю рукою.

– Я сумую за своїми батьками, – схлипнула Дженніфер. – Теренс дуже старається, піклується про мене, навчає всього, але…

– … ніхто не в змозі замінити справжніх батьків.

Богдан пересів на диван. Пригорнувши до себе дівчинку, худенькі плечі якої все ще судомно здригалися, він продовжив утішати маленьку.

– Поплач, крихітко, – заохочував командир. – Зі сльозами виходить біль.

– Чому вони покинули мене? Навіщо доля така жорстока й несправедлива до мене?

– Ти дуже сильна, Дженні, – підбадьорював чоловік. – Розумна. Талановита. Я в житті не бачив такої обдарованої восьмирічної дівчинки.

Він зумисне робив паузи, щоб надати своїм словам більшої ваги.

– Правда?

Здавалося маленька потроху заспокоювалася.

– Так, – кивнув капітан. – Не варто нарікати на долю, вона ніколи не посилає випробувань просто так. Ця втрата зробить тебе міцнішою, витривалішою. Щоб стати як сталь, необхідно пройти крізь полум’я.

– Так у маминій книзі написано? – шморгала носом Дженніфер.

– Достеменно, – підтвердив він. – Ти жива, отже, твоя місія на Землі не завершилася. Ти з’явилася на світ не просто так. Твоє призначення усе ще чекає на тебе.

– Звучить патетично, – вона майже всміхнулась.

– Заледве, – наполягав Богдан. – У Всесвіту на тебе грандіозні плани. Він вірить, що ти зможеш їх реалізувати. Твої батьки вірять. Я вірю. Тож у тебе немає іншого виходу, ніж …

– … прийняти власну могуть.