Епізод 12

Новоспечені приятелі вийшли в хол. Командир ледве встигав за прудконогим дівчам, яке сміливо бігло лабіринтом коридору. Після кількох поворотів вони нарешті опинилися біля металевих ставнів елеватора, які відчинилися тільки-но наблизилися новоприбулі пасажири.

– Реагують на тепло, – пояснила Дженніфер.

– Авжеж, – тільки й зміг вичавити здивований капітан.

Коли вони зайшли до кабіни, його супутниця віддала впевнену голосову команду: “Мінус третій поверх, будь ласка”.

 Ліфт підкорився. За відчуттями Богдана вони стрімко летіли вниз.

– Фортеця, – усміхнулася маленька у відповідь на заклопотаний вираз на обличчі чоловіка.

Не минуло й тридцяти секунд, як двері відчинилися. Перед ними знову розстилалась довга галерея, та цього разу з її кінця надходило яскраве світло.

– Нам прямо, – заохочувала Джен.

Вона зупинилася перед фінальною перепоною, якою виявилася матова шибка скляних дверей.

– Готовий?

Пустотливо всміхаючись, бешкетниця натиснула на ручку.

Коли очі Богдана нарешті адаптувалися до яскравого денного світла, він розгледів дивовижний фруктовий сад. Різноманіття сортів вражало. Зелені яблука, жовтобокі груші, червонясті вишні, стиглі абрикоси, медові сливи й ароматні персики квітли й плодоносили одночасно. Поміж деревами звивалися вузькі бруковані доріжки, обабіч яких на охайно підстрижених газонах тягнулися ряди поодиноких лавок.

По центру, оточений трояндовими кущами монотонно дзюрчав фонтан. Конструкція складалася з кількох монолітних блоків, які левітували один над одним завдяки магнітам із протилежними зарядами.

Подекуди пурхали несправжні птахи й метелики. Вони збиралися зграйками біля горщиків із квітами або знаходили перепочинок на смарагдовому живоплоті.

Та найбільший захват викликала імітація справжньої небесної блакиті, що розлилася під кулястим куполом угорі. Поодинокі білі хмари набігали на яскраве сонце і літній сад укривали тіні.

– Ну? Що скажеш? – нетерпляче запитала Дженніфер.

– Я вражений, – відповів капітан, переводячи подих.

– Це подарунок Теренса на мій сьомий день народження. Він створив його за проектом нашого домашнього саду. Я обожнювала там гратися. Бачиш гойдалку на горіховому дереві? Він навіть про неї не забув.

– У роботів фотографічна пам’ять, – недбало кинув Богдан.

– Даремно ти так. Теренс просто хотів зробити мені приємно.

– Це частина його програми, – наполягав чоловік.

– Тобі обов’язково бути таким упередженим? – закипіла маленька. – Він біосинтетичний організм із необмеженим потенціалом, який, на додачу, здатен переймати людські емоції!

Її спалах стримав капітана від подальших випадів. Йому не хотілося відштовхнути Джен.

– Вибач. У мене з ним свої рахунки, однак я не хочу, щоб це якось вплинуло на наші взаємини.

– Тоді перестань ставитися до татка вороже!

– Я обіцяю спробувати.

Дівчинка схвально усміхнулася.

– Ходімо, це ще не все.

Вони зійшли з головної алеї на одну з доріжок, що вела до лабіринту із живої огорожі.

– Хто доглядає це місце? – запитав командир.

– Роботи.

– Такі як Теренс? – обережно поцікавився він.

– Ні, – хихикнуло дівча. – Татко єдиний у світі людиноподібний андроїд. Створіння, що дбають про сад, прибирають, готують їжу – безликі механізми в металевих обгортках. Вони не вміють думати, розмовляти, а тільки виконують поставлені завдання. Швидко й безшумно.

– До речі, про їжу, – нагадав Богдан. – Звідки ви берете це смачнюще рагу?

– Поверхом нижче є теплиці, в яких вирощують овочі й злаки.

– А тварин ви також тримаєте?

Дженніфер обдарувала чоловіка холодним поглядом.

– Люди більше не вбивають звірів заради поживи. Це негуманно. Ми вирощуємо м’ясо в лабораторіях, і жодна жива істота при цьому не страждає.

– Хоч одна гарна новина про майбутнє.

– У нас багато світлих ідей, та на жаль, після Великого Буму це вже не має значення.

Дівчинка знітилася.

– Ще й як має!

Богдан підняв її похилене підборіддя двома пальцями і сказав:

– Те, у що ти віриш, завжди має значення. Ніколи не зрікайся своїх переконань.

– Звучить повчально, – усміхнулася Джен.

– Батьківське.

– Ми на місці, – додала вона.

На галявині перед ними виблискуючи золотавою гривою і зрідка махаючи пишним хвостом, щоб відігнати набридливих метеликів, стояв справжнісінький єдиноріг.

– Невже це те, що я думаю? – капітанові забракло слів. – Він …

– … існує насправді, тут і зараз.