Епізод 11

Богдан опинився у напівтемному коридорі. Його очі, які вже звикли до м’якого світла палаючих жаринок, не одразу адаптувалися до сутінок, що панували в галереї. Можливо, це єдиний спосіб їй допомогти … Слова Брейні не йшли йому з голови.

“Ні, ні, ні, мають бути ще варіанти, – переконував себе чоловік. – Я не можу дозволити цьому роботу прикувати восьмирічну дівчинку до електричного стільця. Я мушу знайти вихід”.

Увагу капітана привернули голоси, що долинали з відчинених дверей у кінці коридора. Забувши про обережність, він попрямував назустріч смужці світла, яка у темряві здалася йому променем надії. Чоловік не вірив у забобони, проте зараз йому дуже хотілося, аби його відчуття не виявилися марними.

Від побаченого Богданові перехопило подих. Він застиг на порозі бібліотеки, зачудовано спостерігаючи за дійством, що розгорталося перед ним, ніби кадри кінострічки.

Легка й напівпрозора молода жінка з витонченою грацією метелика пурхала поміж книжкових столиків, легенько зачіпаючи мереживні скатертини танцюючими воланами шифонової сукні. Незнайомка усміхалася в передчутті приємної події.

– Думаю, цей підійде, – промовила вона, зупинившись біля різьбленої триноги з дерев’яною стільницею круглої форми, яка майже торкалася підвіконня. Жінка відкрила кватирку й вигукнула:

– Доню, ходімо пити чай з молоком і тістечками!

– Гертрудо!

Силует покоївки вигулькнув нізвідки. У руках служниці виблискувала срібна таця з напоями та їжею на двох осіб.

– Постав це сюди, – наказала господиня. – І поквап будь ласка Дженніфер.

Залишившися на самоті, тендітна незнайомка опустилася у м’яке крісло й узяла до рук горнятко. Вона із задоволенням вдихала густий аромат чорного чаю й усміхалася, спостерігаючи у вікно, як її донечка безтурботно бавилася в саду.

– Правда ж вона красуня? – запитала Дженніфер, не відводячи погляду від свого видіння.

Дівчинка сиділа на м’якому білому килимі посеред кімнати і, як зачарована, слідкувала за кожним рухом фантома.

– Перепрошую, я мав би попередити про свій візит, – вибачився Богдан.

– Тсс! Приєднуйся, – прошепотіло дівча, скуйовдивши кілька ворсинок ніжкою.

Капітан опустився на підлогу поруч із нею.

– Це моя мама, – пояснила Джен. – Її образ завжди тут з’являється о цій порі.

Дівчинка подивилася на привида з ніжністю.

– Не хочу її сполохати. Щоразу боюся, що вона більше не прийде.

Димчаста постать відклала чашку й намацала під столом таємний сховок. Жінка дістала звідти невелику паперову книжку й занурилася в читання.

– Чому вона її переховує? – запитав Богдан.

– Друк у наші часи вважався пережитком минулого. Дістати книгу – все одно, що відкопати динозавра. Публічного осуду не оминеш.

– Бачу, твої батьки не дуже переймалися суспільною думкою, – відмітив чоловік, оглядаючи розкішну бібліотеку.

– Не зовсім. Вони тримали це місце в секреті.

– Чому люди так вороже ставилися до книг? – здивувався капітан.

– Бо вважали знання предків небезпечними. Їхні сміливі ідеї підривали основи нашого впорядкованого соціуму, сіяли інакодумство в маси та розпалювали вогонь непокори в серцях.

– Але твоя мама не поділяла цього упередження, чи не так?

– Вона вважала святотатством відрікатися від мудрості попередніх поколінь, – підтвердила Дженніфер.

Жінка підвела очі, обдарувавши присутніх чарівною умиротвореною усмішкою. А потім вона розтанула. Так, немов несподіваний порив вітру підхопив її тендітний силует і розсіяв його у повітрі, мов пісок із вершини бархана.

– Коли вона так усміхається, мені здається, ніби вона знає, що я дивлюся на неї, – замріяно промовила дівчинка.

– Ти сумуєш за мамою?

– Більше, ніж за всіма на світі.

Очі крихітки мимоволі наповнилися слізьми.

– Ходи-но сюди.

Богдан пригорнув її до себе, як рідну доньку.

– Сумувати – це нормально, маленька. Однак не варто піддаватися смутку занадто часто. Там, звідки я родом, вірять, що душі померлих спостерігають за ними з небес, і навряд чи вони хочуть бачити нас засмученими. Упевнений, твоя мама теж би цього не хотіла.

– Цікаві у вас уявлення, – відмітила Джен. – А от нам заборонено в що-небудь вірити. Релігія затьмарює розум громадян, відволікає їх від служіння державі.

– Ваші правителі вочевидь дуже боялися втратити владу.

– Ти говориш, як моя мама. Вони з татком любили подискутувати на політичні теми. Особисто я вважаю, що уряд насправді піклувався про наш добробут. І мій батько дуже їм у цьому допомагав. Він заснував корпорацію, що спеціалізувалася на виробництві механізованих асистентів, які повністю обслуговували наш побут.

Уяви собі світ, де не потрібно вчитися, працювати, приймати складні рішення, не кажучи вже про рутинні домашні обов’язки. Реальність, де люди щодня насолоджуються життям, а всі проблеми вирішують роботи. Хіба ж не чудово?