Епізод 9

Богдан прокинувся у невеликій кімнаті, яка була не набагато краще освітленою за лабораторію. Одна з неонових трубок вийшла з ладу, безперервно блимала й огидно дзижчала.

Капітан роззирнувся. Він лежав на вузенькому ліжку, що більше нагадувало лікарняну кушетку. Поряд стояла крихітна тумбочка, на якій хтось залишив для нього воду й тарілку тушкованих овочів з окрайцем запашного пшеничного хліба.

Чоловік із полегшенням відмітив, що його руки не були прикуті до ліжка, хоча на зап’ястях усе ще виднілися характерні синці. Він спробував підвестися. У голові паморочилося, а тіло жахливо боліло.

Командир зробив кілька кроків і майже одразу повернувся назад. У роті страшенно пересохло, тож він прийнявся за кухоль із жадібністю подорожнього, який п’є з криниці, навіть знаючи, що вона отруєна.

“Ніби все добре”, – стенув плечима Богдан і зважився скуштувати основну страву. Рагу з молодої картоплі, зеленого броколі, стиглої моркви й пахучого кропу було незбагненною розкішшю, як і справжня хлібна скоринка.

“Звідки в пустелі ці овочі й злаки?” – здивувався він, однак вирішив, що помізкує над цим пізніше. Після тривалого голоду йому хотілося насолодитися кожним шматочком справжньої їжі.

Дивне відчуття охопило чоловіка зненацька. За ним стежили. Він обернувся і ледь не зойкнув від несподіванки. На порозі стояла дівчинка з його сну.

– Смачного, – промовила тендітна фігурка.

На вигляд їй було років вісім.

“Не набагато старша від Злати”, – подумки відмітив Богдан і ввічливо відповів:

– Дякую.

– Я принесла тобі мазь.

Її аметистові очі сфокусувалися на синцях на його зап’ястях.

– Татко сказав, це полегшить твій біль.

– То ти не знаєш, що Теренс …

– … не мій справжній батько? – закінчила за нього незнайомка. – Я давно здогадалася. Він занадто … емм … правильний. Не те, щоб я скаржилася, але батьки себе так не поводять.

– Як саме?

– Наприклад, Теренс ніколи не сварить мене за непослух. Кілька разів я навмисне пошкодила записи в його кабінеті, а він навіть зауваження мені не зробив, тоді як мого справжнього татуся трясло від самої думки, що я можу зіпсувати його ескізи.

– Чому ти тоді продовжуєш називати його “татком”?

– Так я висловлюю вдячність, адже Теренс – єдиний, хто піклується про мене з часів Великого Буму, – маленька важко зітхнула. – Іноді мені здається, що він мене любить, та потім я згадую, що роботи, навіть такі досконалі, як він, не здатні на почуття. Він дбає про мене, бо мій тато йому наказав.

– Що таке Великий Бум?

Від капітана не вислизнула зміна настрою дівчинки через дошкульний спогад.

– Три роки тому на Сонці стався надпотужний вибух. Момент експльозії співпав у часі із затемненням, тож Місяць виступив своєрідним щитом, який частково пом’якшив тепловий удар і вберіг атмосферу. Протуберанці перетворили супутник на груду камінців, які згоріли, не досягнувши Землі.

Чоловік випустив ложку.

– Ти дуже розумна, як для такої крихітки.

– Я багато читаю, – хмикнула вона. – Теренсу подобається моє хоббі, тож він всіляко мене заохочує.

– Що сталося потім?

– Повітря прогрілося настільки, що льодовики Антарктиди розтанули. Піднявся рівень світового океану й значна частина суші опинилася під водою, а та що вціліла перетворилася на пустелю.

– Коли ми підлітали, я бачив кілька зелених ділянок біля узбережжя, – заперечив капітан.

– Флора поволі відновлюється, – парирувала нова знайома. – Теренс стверджує, що це водорослі й мох, проте я б не була така впевнена. Можливо, це радіаційні плями.

– Тобі напевно й про магнітну аномалію відомо, розумнице?

– Авжеж.

Дівчинці подобалося повчати. Богданові ж кортіло дізнатися якнайбільше. Чоловік шукав відповіді на запитання, що не давали йому спокою з моменту виходу на орбіту загадкової Т-431.

– Оскільки південного полюсу більше не існує, магнітні хвилі розсіюються по всій планеті, й у тих місцях, де вони перетинаються відбуваються спалахи, – пояснила вона з виразом беззаперечної впевненості.

Командира глибоко вразила обізнаність вихованки Теренса. Якби він не бачив її силуету, то міг заприсягтися, що розмовляє з самим професором.

“Добре ж він її підготував”, – відзначив подумки астронавт.

– Прогуляємось?

Пропозиція дівчинки перервала його міркування.

– Залюбки.

Дорогою коридором у чоловіка темніло в очах. Він повсякчас спотикався.

– Тримайся за мене.

Маленька підставила йому худорляве плече.

– Дякую.

Її жест зворушив Богдана. Вона знала, що таке співчуття.

– Як тебе звуть? – запитав він.