Епізод 8

Командир роззирнувся. Він сидів у жорсткому білому кріслі. Його руки були прикуті до поручнів кайданками. У зафіксованій важким шоломом голові ще трохи паморочилося, та в цілому він міг роздивитися інтер’єр.

Приміщення було схоже на якусь лабораторію. Купа датчиків, дротів, чимало з яких, варто зауважити, під’єднувалися до чудернацької конструкції на його маківці. З умеблювання не було нічого, окрім його стільця. Кришталево білі стіни й підлога, як у відділенні психіатрії, навіювали неприємні відчуття. Кількох неонових трубок на стелі, що слугували лампами, не вистачало, щоб забезпечити гідне освітлення, тож у кімнаті панувала напівтемрява.

Богдан не одразу помітив, що стіна перед ним не суцільна. Спочатку він подумав, що сидить перед дзеркалом, та коли ретельніше придивився до відображення, побачив, як його краї нашаровувалися одне на одного, як у вічку калейдоскопа. Такого ефекту можна досягти за умови, коли предмет відіб’ється у досить товстому склі. Отже, той, хто запроторив його сюди, ймовірно спостерігав за ним.

Чоловік обдивився лабораторію ще раз, та не знайшов дверей.

“Мабуть позаду”, – подумав він і через кілька секунд переконався у правильності свого здогаду. Доріжка світла на підлозі вказала на чийсь візит.

– Браво, браво, капітане, – Брейні зайшов до кімнати, іронічно плескаючи в долоні. – Я знав, що не помилився, коли поставив на вас.

– Негайно звільни мене, виродку, – просичав командир загрозливо.

– Для чого? Ви цілковито в моїй владі, навіщо мені заважати самому собі?

– Звільни і я обіцяю тебе не вбивати.

– Вам би й так не вдалося відібрати в мене життя, – відповів професор із властивим йому спокоєм.

Він повернувся спиною до капітана і зосереджено глянув на своє відображення на склі.

– Чи замислювалися ви коли-небудь, наскільки тендітний людський організм?

– Тендітний чи ні, та мені вистачить снаги надерти тобі зад, як тільки я звідси виберусь, – розлючено пробурмотів Богдан.

          – Люди залежать від складу атмосфери, температури, радіаційного фону і ще десятка факторів, наче безпомічна малеча. Та замість того, щоб трансформувати й убезпечити свою плоть, ви проголосили себе царями природи й співаєте дифірамби своїй унікальності в той час, коли найменша катастрофа планетарного масштабу здатна стерти всю вашу цивілізацію з лиця Землі за лічені хвилини.

Що мене дивує найбільше так це те, з якою необережністю, навіть марнотратством деякі представники вашого виду ставляться до своїх тіл: вживають алкоголь, шкідливу їжу, палять. Навіть подумати страшно, скількох людей занапастила звичайнісінька тяга до “смачненького”.

Останнє слово Брейні позначив лапками, здійнявши пальці так, аби Богдан міг розгледіти.

– Візьмемо до прикладу хоча б мого творця, Теренса Блума. Видатна людина. Блискучий інтелект, неймовірні ораторські здібності, вічна жага вдосконалення. Та якби він хоч трохи задумувався про те, що потрапляє в його тарілку щодня, то я, створений за образом і подобою його, не виглядав би як роздута свиня.

– Який ще творець? Ти з глузду з’їхав, Брейні? – кинув Богдан недбало.

– Хех, Брейні, – кахикнув силует. – Цікаве прізвисько.

Він обернувся і подивився капітанові в очі.

– За що я поважаю вас, пане Карпенку, так це за вміння бачити в інших більше, ніж просто фізичну оболонку. На відміну від ваших колег, – додав він.

– Якби я знав, що ти за один, то радше пристав би на пропозицію Макса називати тебе Фудбоксом[1], – ужалив командир.

Інженер проігнорував випад.

– Мій творець, Теренс Блум, очолював корпорацію, що займалася розробками у сфері штучного інтелекту.

– Бачу, ти не пішов по стопах свого вчителя.

– Вочевидь, ні. Я вінець його творіння, найсучасніший біоробот четвертого покоління – Теренс-4.31. Мій позитронний мозок настільки гнучкий, що я можу не тільки розуміти людські емоції, а й навіть імітувати деякі з них.

– Справді? Тоді зімітуй оце, розумнику!

Капітан схрестив пальці в непристойному жесті.

– Люди, – Брейні закотив очі. – Єдина раса, у якої начисто відсутній інстинкт самозбереження. Ти на електричному стільці, кеп, оговтайся вже нарешті!

Він клацнув пальцями перед носом Богдана.

– Як мило, що ти нагадав.

Чоловік зневажливо посміхнувся.

На кілька хвилин запала тиша. Командир обмірковував несподіване зізнання колишнього товариша й ніяк не міг пригадати винахідника Блума. Якщо йому вдалося зробити настільки вагоме відкриття, це мало б стати сенсацією, і його ім’я було б у всіх на устах.

– Чому я нічого не чув про цього твого творця?

– Нарешті ви ставите правильні питання.

У голосі робота забриніла зверхність. Як істота позбавлена емоційності, він цінував тільки розум, тож уїдливі насмішки Богдана він сприймав як слабкість.

– То чому? – наполягав останній.

– Ви не могли чути про Теренса Блума, бо у вашій реальності він ще не народився, – пояснив інженер. – Розумієте, коли ми здійснили стрибок у часі …