Епізод 7

Вони сиділи посеред кімнати удвох. Дворічна Злата щось старанно вимальовувала пальчиковими фарбами на широкому аркуші паперу, а татусь як завше їй асистував і підказував нові ідеї.

– А давай намалюємо сонечко в кутку, – запропонував він.

– Со-о!

Дівчинка схвально сплеснула в долоні й крапельки яскравої гуаші затанцювали на обличчі тата.

– Тихше, бешкетнице, – з удаваною строгістю Богдан застережливо похитав вказівним пальцем.

Її непогамовна дитяча щирість знаходила відгук у його серці, оскільки у безпосередній, запальній, а іноді й безкомпромісній донечці він бачив самого себе.

Для Злати така слабкість не залишилася непоміченою. Маленька тонко відчувала м’якосердя батька, тож і зараз, ослухавшись, умочила долоню у фарбу й залишила відбиток на його щоці.

– Со-о, – вигукувала розумниця, завзято тикаючи пальчиком у щойно створений боді-арт.

Від протяжного звуку рожеві бантики її губ округлилися, а пухкенькі вилиці пихато здіймалися. Богдан танув, наче лід по весні, коли її личко набувало цього повчального виразу.

– Ну начувайся!

Різким рухом батько притягнув пустунку до себе й відчайдушно залоскотав. Дівчинка зайшлася безжурним заливистим сміхом. Незважаючи на дискомфорт, від якого тремтіло й згиналося її тільце, Злата не полишала спроб ще більше вимазати татка.

У кімнаті було сонячно і смачно пахло вишневим пирогом, який на кухні готувала мама. Солодкий аромат парфумів сповістив про її прихід.

– А хто це тут так галасує?

Жінці кортіло приєднатися до веселої компанії.

– Ходи до нас, – покликав Богдан.

Варто було дружині лише присісти на килимок, як маленька долонька залишила слід і на її обличчі.

– Со-о, – усміхнувся тато, вказуючи пальцем на жовтий відбиток.

– Ах ти ж реготуха мала! – дзвінко верескнула мама й поцілувала донечку в обидві щоки.

Злата обняла батьків, довірливо й лагідно пригортаючись до обох, немов пташенятко, що шукало тепла й захисту. Коли їхні голови опинилися на відстані подиху, дівчинка ніжно прошепотіла:

“Бу-люю”.

– І ми тебе любимо, доню, – відповів Богдан, поцілувавши її у скроню.

– Більше за все на світі, – додала мама.

– Здається, вже час обідати, – турботливо зауважила вона. – Веди татка мити ручки, а я поки наллю молочка й поріжу пиріг.

– Ммм, яка смакота, – заохочував тато.

– Ням-ням, – підхопила Злата.

Дівчинка підвелася й вибігла з кімнати.

– Як у старі добрі часи, – замріяно видихнув Богдан.

Він усміхнувся і хотів було обійняти колишню дружину, однак та зупинила його поглядом.

– Не варто, – прошепотіла, відводячи очі. – Ми все вирішили. Минулого не повернеш.

Незручну паузу перебив грюкіт із дитячої кімнати.

– Піду, гляну, куди поділася наша художниця.

Чоловік підвівся.

– У тебе тридцять секунд, поки вона не рознесла всю квартиру.

Богдан хутко вийшов і попрямував на пошуки принишклої дитини. Коли він увійшов до спальні, то побачив, як Злата сиділа за письмовим столом і зосереджено малювала.

“Як вона самотужки залізла на стілець?” – подумки здивувався батько.

На підлозі лежали розкидані фломастери, а поруч – пластикова склянка, яка слугувала для них підставкою та, імовірно, й була тим самим джерелом шуму, яке вони з дружиною чули у вітальні.

– Що ти малюєш, доню? – почав він ласкаво. – Нумо, покажи таткові.

– Татко помер, – пробурмотіла вона у відповідь.

– Що…

Чоловік був ошелешений.

– Що ти таке кажеш, Злато? – запитав Богдан. – І… ти говориш?!

Дівчинка повільно розвернулася до нього.

– Татко помер, – повторила вона все тим же чужим голосом.

– Ні, ні, ні, це все не насправді!

Злата зблимнула, як старий телевізор. На якусь мить батько побачив у її силуеті зовсім іншу дівчинку, смагляву, з чорними кісками й блакитними, як небо очима.

– Ти не моя дитина!

– Татко помер, – наполягала незнайомка.

– Нііі!

Що сильніше він опирався ілюзії, то частіше миготіла примара, допоки в її зовнішності не залишилося нічого від образу Злати.

– Ти помер, – востаннє мовила стороння й видіння розсіялося.