Епізод 6

Капітан жестом наказав інженерові спуститися й огрядний конструктор на диво спритно збіг крутосхилом.

– Бідолашний, – похитав головою Брейні, схилившись над бездиханним тілом колеги. – Він не заслуговував такого безславного кінця.

– Де ви були всю ніч? – сухо запитав Богдан.

– Стояв на чатах, де ж і ще.

Професор безтурботно стенув плечима.

– То як ви могли не помітити, коли двоє ваших колег зникли прямо з-під вашого носа?! – обурився командир.

– Не надав цьому значення, – на обличчі науковця не здригнувся жоден м’яз. – Я подумав, ви знову захотіли погомоніти про щось віч-на-віч.

– І крику мого ти теж не чув?

– Як тільки я почув шум, то одразу ж вирішив перевірити, чи не сталося біди, – розповідав Брейні спокійно. – Я побачив, як ви сиділи на колінах, а потім рвонули до урвища, мов ошпарений. А далі вам усе відомо.

“Як переконливо він говорить, – пронеслося в голові капітана. – Та чому я йому не вірю? Аж надто він врівноважений і … байдужий”.

– Добре, – вимовив урешті решт командир. – Допоможіть мені підняти тіло на вершину.

– Навіщо? – здивувався професор. – Ми цілком можемо поховати його тут і не витрачати стільки сил.

– Він став моїм другом за ці кілька днів. Тому я прошу вас, Брейні, не як керівник, а як чоловік, який щойно втратив товариша. Допоможіть мені поховати його з почестями.

Через півгодини, вони витягли мертвого колегу на верхівку бархана. Богдан самотужки вибрав місце для захоронення і не шкодуючи власних пальців, вирив глибоку яму в піску.

– Тепер ти зможеш милуватися найгарнішим заходом сонця щодня, – прошепотів він, закриваючи очі пілота. – Спочивай з миром, друже. Я дотримаю слова.

Коли церемонія прощання була завершена, капітан звернувся до конструктора.

– Зважаючи на обставини, що склалися, я вважаю за необхідне негайно покинути Т-431 й повернутися на базу для проходження ретельнішої підготовки.

– Мандрівка лише почалася, а ви вже пропонуєте здатися?

З інтонації інженера стало відомо, що такого розвитку подій він явно не очікував.

– Я нічого не пропоную, – відрізав командир. – Це наказ. Ми повертаємось, Брейні.

– Ні! – запротестував учений. – Дані з планетохода занадто цінні, щоб знехтувати єдиною можливістю зібрати їх неушкодженими.

– Цінніші за наші життя? – випалив Богдан.

– Для науки це всього лише статистика, – холодно відповів професор. – Чого варті кілька життів у порівнянні з благами, які наше відкриття принесе людству? Що як воно колись врятує нашу расу від неминучого вимирання? Подумайте. Зразки, які ми привеземо з собою, могли б стати сировиною для виготовлення ліків, здатних зупинити рак, ВІЛ, чуму тощо.

– Якщо для вас загибель половини екіпажу за дві доби це всього лише “статистика”, – капітан скорчив огидну гримасу, – то для мене це чіткий сигнал закінчити місію. Як очільник цієї експедиції я відповідаю за безпеку кожного її члена. Навіть такого схибленого як ви, – докинув він.

– Ні, ви не можете ось так узяти й кинути все на півдорозі!

– Ще й як можу! – командир був налаштований украй рішуче. – Чорт забирай, Брейні, ця клята планета вирізала наших побратимів як ягнят, поки вони беззахисно спали! Невже ви й досі не зрозуміли, що нічний відпочинок для нас – вірна смерть?! Нам не протриматися і трьох діб, не зімкнувши очей.

Інженер невдоволено фиркнув, та все ж підкорився. Вони знову спустилися подекуди закривавленим схилом і взяли зворотній курс на південь.

Мандрівники зробили привал, коли сонячний диск повністю заховався за обрієм. Дві безсонні доби неабияк позначилися на фізичному стані капітана. Він став дратівливим і більшість часу просто мовчав. Йому хотілося якнайшвидше завершити нелегкий шлях і вже ніколи не повертатися до вбивчої пустки, яка підступно вкрала життя його товаришів. І хоча з механіком вони не були близькі, Богдан ненароком зловив себе на думці, що сумує навіть за вічно невдоволеною фізіономією Ренча.

“Принаймні, я завжди знав, чого від нього очікувати, рівно як і від Макса, – гірка усмішка спотворила його обличчя. – Емоції. Бурхливі та щирі, саме вони роблять нас унікальними істотами. От тільки до професора ця теза чомусь не застосовна. Не пригадаю, щоб коли-небудь бачив його радісним, засмученим або збентеженим.

Проте одного він приховати не в силах. Гнів. Якою люттю налилися його очі, коли я ледве заїкнувся про можливість відступу. Що як у нього й справді є власні мотиви? І Макс був правий, він знає набагато більше, ніж говорить?”

– Чи не бажаєте чаю?

Пропозиція науковця відірвала капітана від роздумів.

“Не довіряй професору”, – виринуло з глибини підсвідомості.

– Ні, дякую, – ввічливо відмовився Богдан. – І так спекотно.

– Тільки подумайте, напій чудово тонізує. До того ж, тепла вода швидше втамовує спрагу, це загальновідомий факт.

– Все одно, ні.

Командир був непохитний.