Епізод 5

Вісімнадцятирічний Стенлі Максвелл сьогодні складав іспит із кермування зорельотом. Юнак помітно нервував, оскільки більшість курсантів попереду провалилися, і тільки одиниці спромоглися довести свій професіоналізм і спочивали на лаврах, долучившись до когорти обраних. Почесні звання пілотів космічної гвардії США вже були у них у кишені, тож тепер вони гордовито розповідали про свій успіх і сипали порадами та побажаннями до тих, кому ще не випав шанс пройти випробування.

– Удачі, Максе! – новоспечений льотчик привітно помахав однокурснику.

Та Макс не особливо покладався на фортуну. Він добре готувався до цього тесту, і якщо з теоретичними дисциплінами він не завжди ладнав, то можливості попрактикуватися не пропускав ніколи.

Незважаючи на вроджену рухливість нервової системи, яка змушувала Стенлі часто змінювати рішення, піддаватися емоціям і заважала фокусуватися на одній справі довгий час, він був напрочуд сумлінним у всьому, що стосувалося польотів. Його витримці, самодисципліні й наполегливості позаздрив би й генерал, проте легковажне ставлення курсанта до “нудних” на його думку предметів сприяло формуванню поганої репутації студента.

– Максвелл? – бувалий капітан не очікував появи юнака. – Не думав, що ви прийдете після своєї витівки на лекції.

– Прошу вибачити мою зарозумілість.

Він винувато опустив очі.

– Я від душі посміявся, коли професор розповів мені, як ви обізвали його коментар щодо будови енергоблока “бувальщиною для підмайстрів”.

– Мені не подобається такий стиль викладання, – рішуче заявив юнак. – Тож кому і слід скаржитися на неповагу, то це студентам, яких вважають настільки тупоголовими, щоб пояснювати матеріал ледь не на пальцях.

– Колись і я був таким, як ти, – від слів досвідченого льотчика повіяло теплом. – Розумним, самовпевненим, вважав себе кращим за інших. Та коли під час подорожі вийшов із ладу один з енергоносіїв, більше за все я жалкував, що не приділив достатньо уваги вивченню конструкції космічного корабля. Якби зореліт, що якраз пролітав на відстані кількох світлових років, не підібрав нашу горе-команду, якби його командувач не розібрався з причинами поломки, а механік не полагодив її, я б не сидів зараз тут із тобою, хлопче.

Побачивши, що студент його майже не слухає, інструктор схаменувся:

– Та годі повчань. Гадаю, тобі вже не терпиться пересісти за кермо. Нумо, покажи на що ти здатен!

І Макс сів у крісло симулятора поруч із капітаном. Він упевнено тримав штурвал, блискуче оминав астероїдні брили, не боявся крутих віражів.

Поки пілот знову переживав момент свого тріумфу уві сні, Богдан непорушно лежав у напівзастібнутому спальному мішку, вдивляючись у чорну глазур зоряного неба. Якби не відсутність кількох осяйних цяток, він міг би закластися, що справа над ним повисла Мала Ведмедиця, а он там, на обрії, горіла Полярна зоря.

Капітан не міг стулити очей. Щоразу, як він намагався заснути, у пам’яті виринало спотворене обличчя механіка й дрімота відступала. “Чому він помер? І чи пан учений дійсно, бува, не приклав до цього руку? Стосунки в них були доволі напружені”.

Шурхіт парусини зненацька перервав його роздуми. Він підвівся на ліктях і роззирнувся довкола. Брейні сумлінно стояв на варті. Командир міг бачити лише спину інженера, тому не надав особливого значення тому факту, що професор зовсім не рухався. Його увагою заволоділо джерело шуму, що перебувало неподалік. Ним виявився старший пілот, який о цій пізній порі навіщось покинув свій спальник.

– Агов, куди це ти?.

Той не відповів. Здавалося, чоловік навіть не почув, як до нього звернулися.

– Стій! – Богдан пішов слідом. – Зупинись, кому кажу!

Він наздогнав товариша й щосили відсмикнув його за плече. Макс не звернув на поштовх жодної уваги. Очі пілота були закриті.

– Ти ще й сновида! Господи, ну й команда ж мені дісталася, – бурмотів капітан, поки його підлеглий невпинно віддалявся.

– Гей, прокинься, про…

Голос Богдана обірвався на півслові. Це знову було воно. Моторошне видіння, яке вже забрало життя одного його колеги, тепер вабило за собою іншого.

Невдовзі він пожалкував про своє рішення розбити табір на верхівці бархану. За кілька метрів від краю урвища левітував двомісний симулятор космічного корабля. Справа від сидіння пілота розмістився міцний чолов’яга, зодягнений у мундир космічної гвардії Сполучених Штатів.

“Мабуть, інструктор”, – подумав Богдан і поспішив за Максом, що ніби зачарований, прямував до краю провалля.

“Нумо, покажи, на що ти здатен!” – заохочував незнайомець у формі.

– Зупинись! – заволав капітан щосили, не в змозі ступити й кроку.

Незрозумілим чином ноги йому налилися свинцем, і як він не силкувався зрушитись бодай на міліметр, невидимі кайдани неминуче перешкоджали йому.

Обпоєний міцним снодійним Стенлі Максвелл наблизився до своєї загибелі впритул. Та коли він завагався на краю бескиду, в серці командира промайнула надія, що вправному підлеглому все-таки вдасться протистояти мовчазному поклику безодні.

– Опирайся, друже, ти можеш, – шепотів Богдан, уже не сподіваючись бути почутим.