Епізод 4

З важкими думками астронавти продовжили мандрівку. Похорон механіка збив їх із графіку щонайменше на три години, тож від обіднього перепочинку довелося відмовитися.

Спраглі й голодні, подорожні жадібно втягували вологе повітря з респіраторів, від чого дихати ставало важче.

– Та хай йому грець! – вигукнув Макс роздратовано. – Я зараз задихнуся в цьому наморднику!

Чоловік жбурнув маску подалі від себе.

– Не знаю, як ви, – він окинув поглядом товаришів, – а я краще зловлю кілька химер по дорозі, ніж захлинуся власним потом.

На витівку пілота Брейні байдуже стенув плечима, а Богдан, який вже починав звикати до безцеремонності колеги, лише тихо вилаявся собі під носа. Жоден із астронавтів не спробував спинити Макса від необдуманого вчинку, що міг коштувати йому життя. Урешті решт, космічний статут на віддаленій Т-431 був не більше, ніж простою формальністю, правилами поведінки, вигаданими космічною агенцію, щоб зберегти ілюзію порядку в безмежному вселенському хаосі.

Іще один день виснажливої ходи добігав кінця. Велике багряне сонце схилилося над горизонтом у прощальному поклоні, огортаючи кривавим серпанком вершини мідних барханів. Коли імла спускалася в долину, здавалося, ніби цівки червоної крові струменіли пересохлими артеріями річищ, лише на короткий час втамовуючи довготривалу жагу випаленої землі.

– Зупинімося тут, – запропонував Богдан, коли астронавти здійнялися на верхівку піщаного пагорба.

– Грандіозне видовище, – Макс підійшов до командира, коли той милувався пломеніючим небосхилом з краю провалля. – Я відвідав багато місць, але такого чарівного заходу не бачив ніде. Є в ньому щось магнетичне й водночас …

Він затнувся, добираючи потрібне слово.

– Моторошне, – закінчив капітан.

– Саме так, ти теж це відчуваєш?

– Я відчуваю, що мій шлунок перетравить сам себе, якщо я найближчим часом не поїм.

Богдана зовсім не вабила думка про чергову задушевну бесіду.

– Чому б тобі не допомогти нашому інженерові назбирати сухого коріння для вогнища? А я поки підготую звіт для керівництва.

“Ніколи не зрозумію цих бюрократів, – бурмотів віддаляючись Макс. – Мало того, що ми тут ризикуємо життями, щоб віднайти їхній клятий планетохід із “безцінними зразками” звичайнісінького піску, якого на й на Землі хоч греблю гати, так ще й звітувати потрібно, чи достатньо ми мучимося на цій безглуздій планетці!”

Пілот спересердя копнув груду перекотиполя, яка ще не до кінця позбулася свого коріння й недолуго стирчала з піску. Напівсуха рослина зблиснула.

“Невже почалося? – подумав пілот. – Не треба було викидати респіратор”.

Він присів біля куща, щоб оглянути його ретельніше.

“Нічого дивного, – хмикнув лейтенант про себе. – Мабуть, здалося”.

Він стенув плечима й безтурботно відламав частину розгалуженого стебла. Кінчиками його пальців пробіг слабкий струм.

Макс уважно обдивився місце зламу й побачив тоненький надірваний дріт. І хоча пілот і досі не йняв віри очам, його руки поволі обдирали верхній шар стеблини, все дужче й дужче оголюючи метал.

Він покликав капітана так голосно, як тільки міг, та не отримавши відповіді зрозумів, що відійшов задалеко. Чоловік підвівся й, прихопивши з собою кілька гілочок, побіг у напрямку імпровізованого табору, щоб повідомити про своє відкриття.

– Я хочу показати тобі щось важливе!

Богдан зміряв засапаного товариша скептичним поглядом.

– Якщо це якийсь рідкісний камінець, то звернися краще до Брейні, – проказав він, не відриваючись від письма.

“Хм, Брейні … Учора він збирав хмиз для багаття, тож не міг не помітити дротів. Та чому він це приховав? Здається, професор грає не нашому боці”, – тривожні здогади зародилися в голові у Макса.

– Його теж із собою візьмемо.

Пілот кивнув ученому, що якраз повертався з оберемком сухостою.

– Куди ще? – невдоволено буркнув явно втомлений інженер.

– Неподалік є екземпляр місцевої флори, який неодмінно вас зацікавить, – наполягав лейтенант.

– Скільки метушні через якийсь татарник, – Богдан демонстративно закотив очі. – Ходімо, Брейні, я бачу, він просто так не відчепиться.

І Макс повів колег туди, де натрапив на псевдорослину. Тим не менш, усі спроби віднайти злощасне перекотиполе були марними. Мандрівники кружляли пустелею, де окрім піску та дрібного каміння не було нічого.

– Воно точно має бути десь тут, – вкотре підбадьорив пілот.

– Мені набридло це чути, – не витримав капітан. – Просто визнай, що ти забув, де бачив нещасний будяк, і підемо вечеряти.

– Я можу заприсягтися, що той кущ стирчав із землі на тому ж місці, де ви зараз стоїте. Ба більше, він ще й струмом мене вдарив!

– Ну знаєш, – обурився Богдан, – це навіть для тебе занадто!

– Ви думаєте, я брешу?

Макс обвів поглядом присутніх.