Епізод 3

Капітан і старший пілот приєдналися до решти експедиції, що вже почала ласувати юшкою. Тушковане м’ясо просякло димом від багаття і набуло специфічного копченого присмаку. Проте це не зробило частування гіршим, а навпаки додало йому пікантності.

– Коли мене запитають про найсмачнішу страву, що я коли-небудь куштував, я з упевненістю вкажу на сьогоднішній бульйон, – задоволено сьорбаючи протягнув Ренч.

– На здоров’я, – усміхнувся Макс.

– А ти тут до чого, базіко? Це ми з Брейні чатували біля вогнища, поки ти відволікав капітана якимись балачками.

– Але ж ідея була моя, – не здавався пілот.

– Покажіть мені того кухаря, що годує гостей ідеями, – конструктор, який завжди зберігав нейтралітет у питаннях, що не стосувалися науки, неочікувано зайняв сторону механіка.

– Годі вам сперечатися, – примирливо озвався командир. – Головне результат.

Утамувавши голод і спрагу, мандрівники почали готуватися до сну. Замість ліжок їм слугували спальні мішки. Усі члени експедиції одностайно проголосували за те, щоб не тягти за собою намет, оскільки це могло суттєво загальмувати їх просування.

Сьогодні на варті залишався капітан корабля, якого через три години мав змінити старший пілот.

Ніч була зоряною і безвітряною. Т-431 не мала супутників, тому темрява, що огортала чоловіків, здавалася зовсім непроглядною. У вогнищі ще жевріли кілька обвуглених стеблин перекотиполя і сухих корінців, однак їхнього телла ледь вистачило на приготування їжі, тож розраховувати на їхнє світіння протягом ночі не доводилося.

Раптом Богдан почув кроки позаду. Його рука автоматично намацала рушницю і стисла приклад.

– Не спиться? – він упізнав силует, що наближався. – Твоя зміна тільки через дві години.

– Та якось самотньо мені, – озвався пілот. – Поговорити ні з ким перед сном.

– То тобі що казочку розповісти?

– Та якось обійдуся, знаєш. Ти теж це бачиш?

У голосі пілота наростало занепокоєння.

– Що саме? – зацікавився капітан.

– Те мерехтіння попереду, – він вказав пальцем у північному напрямку.

– Гадаю, це звичайне атмосферне явище. Промені світла від зір заломлюються й тобі видається, що бачиш вогники.

– У такому разі, ми мали б відчути перепад температури, що спричинив зміни у щільності повітря.

– Твоя правда, – задумався командир.

– Дивись! – вигукнув Макс.

Миготливі цятки наближалися й набували чітких обрисів. Астронавти могли заприсягтися, що там, на пагорбі розкинулося місто, а вогні, які вони спостерігали, це ні що інше, як світло у вікнах багатоповерхівок. Та не встигли вони й оком змигнути, як опинилися обабіч вузенької вулички, що загубилася серед приватних будинків у бідному районі.

Їхні погляди прикував цегляний гараж, що різко контрастував із будівлями довкола. Він був новий і несподівано охайний, тож товариші вирішили заглянути всередину.

Навкруги було темно.

– Агов, є хто-небудь? – запитав капітан, як тільки вони перетнули поріг.

– Господарі! – заволав Макс на повні груди.

– Тихіше, – Богдан приклав пальця до респіратора, у тому місці, де були його губи. – Здається, я чую кроки.

На склі фільончастих дверей у стіні навпроти відбилося світло ліхтарика.

– Я думав, тут лише один вхід, – ледь устиг прошепотіти пілот, як двері з гуркотом відсирілої деревини відчинилися.

Вони не одразу розгледіли чоловіка, що з’явився на порозі, та коли він увімкнув освітлення, щось у його зовнішності видалося їм дуже знайомим. Незнайомець був високого зросту й атлетичної статури, проте його одяг видавався дещо старомодним.

Інтер’єр приміщення був досить типовим для автомайстерні шістдесятих років минулого століття – купа полиць на стінах, численні ящики з інструментами, у кутку – каністри з рідиною, що за запахом нагадувала дизельне паливо.

Посередині, зяючи відкритим багажником, стояла стара автівка – гордість баварського моторного заводу початку п'ятдесятих.

– Ренч, принеси-но мені ключа на “10”! – покликав невідомий, нахилившись над акумулятором. – Здається, тут клеми окислились.

– Тату, не називай мене так!

До кімнати увійшов довгов’язий худорлявий хлопчик років тринадцяти і протягнув йому інструмент.

– Вибач, Генрі, та коли ми лагодимо щось разом, мені неодмінно хочеться, щоб і ти був частиною процесу. Тим паче, таке прізвисько носили і я, і твій дідусь.

Обличчя чоловіка набуло м’якого виразу. Він з любов’ю подивився на сина й додав:

– Коли мене не стане, пообіцяй, що продовжиш традицію нашого роду.

– Невже я все життя маю порпатися в цьому залізяччі, як ти?!

Підліток щосили копнув автомобіль.

– Май повагу, хлопче.

Тон батька, що уже відкрутив гайку маси, набув загрозливого відтінку. Приголомшений зарозумілою витівкою сина, він не помітив, як замість лівої клеми від’єднав праву.