Глава 2

Я була зовсім не задоволена таким перебігом подій. Мене привезли в якесь незнайоме місце, що більше схоже на територію стародавнього собору, ніж на школу.  
Пауло провів мене в середину головної будівлі. Мені вже й самій стало цікаво, яка вона всередині. Мої фантазії про те, що я там побачу ікони і вівтар не справдилися, бо це було доволі приємне приміщення .Стіни були пофарбовані теплим жовтим кольором, що разом з темною підлогою, кольору дуба, сворювали гармонійну картинкк. На стелі висіла велика скляна люстра, а під стінами поставлені маленькі диванчики і пуфики.  
Я відволіклася від розглядань холу, коли на моє плече лягла рука Пауло.  
-Ребекка Еванс- нова учениця, -сказав він, жінці, що сиділа за столиком. Вона оглянула мене і запитала у Пауло : 
-На який факультет її записувати?  
-Релігієзнавство,-відповів він.  
-Чому останнім часом так багато учнів хочуть вивчати релігієзнавство? -пробурмотіла до себе жінка.  
-Думати про це не входить до ваших обов’язків, -сказав їй Пауло, забрав зі столу, щойно написаний нею  папірець, і повів мене коридором.  
-Вибачте, але справді, чому мене записали саме на цей факультет?-я поцікавилася.  
-Про це пізніше, а зараз Аріанна покаже тобі школу і проведе до твоєї кімнати, -відповів він, призиваючи жестом до себе якусь ученицю,-Аріанно, ознайом її тут з усім.  
Дівчина щиро посміхнулася мені і покликала за собою.  
-Я Аріанна , а тебе як звати? - сказала вона, коли ми підіймалися сходами на другий поверх . 
-Я Реббека, приємно познайомитись, -відповіла я. Дівчина здалася менідуже привітною. Вона мала темно русе волосся сплетене у дві косички,  очі її були як у кішки- карі і одночасно зелені. Вони мені здалися якимись таємничими.  
-О , чудово, ти у нашій групі, -вигукнула Аріанна, глянувши на мій маршрутний лист, що їй вручив Пауло.  
-Тобто на релігієзнавстві? -поцікавилася я.  
-Так, але не хвилюйся тобі не буде нудно, -відповіла вона, а потім трохи тихіше додала, -Тепер точно не буде нудно.  
Аріанна водила мене коридорами школи, показуючи все тут. Потім ми піднялися на третій поверх. 
-Ну ось 313 кімната. Це твоя. Гадаю, що на сьогодні екскурсії досить, відпочинь, облаштуйся. Якщо, щось буде потрібно, я живу у 315 кімнаті, -сказала вона і віддала мені листочок.  
-Дякую тобі, побачимось, -відповіла я і відчинила двері своєї кімнати.  
Увійшовши туди, першу я звернула увагу на ніжно блакитні стіни і стелю, а вже потім побачила, що на ліжку ,призначеному для мене, хтось лежить. Від несподіванки я закричала. Хлопець стривожено схопився з ліжка, підбіг до мене і прикрив своєю рукою мені рота.  
-Ти чого горлаєш? -запитав він.  
Лише тепер я зрозуміла ,що звідкись знаю цього хлопця. Точно, це ж його фіолетового кота я бачила тоді.  
-Чому ж так лякати? Ти Сем, якщо я не помиляюся? І що ти тут робиш? -останні слова я вже сказала серйозніше, бо усвідомила, що це якось дивно виглядає.  
На обличчі хлопця з’явилася ухмилка.  
-Просто я навчаюся тут, а тебе помітив знизу, в холі, дізнався, в якій кімнаті ти поселилася і вирішив зайти привітатися. До речі, маю для тебе подарунок,-сказав Сем і витягнув з кишені якийсь згорток,-Тримай.  
-Що це?  
-Подивись.  
Я розгорнула пакунок, підозріло поглядаючи на хлопця. Всередині лежав той кулончик, що мені подарувала бабуся ,а я його загубила.  
-Де ти його взяв? -я зраділа, що бабусин подарунок не загубився назавжди.  
-Ти його впустила, коли поспішала тоді, під час нашої першої зустрічі. Я тебе намагався наздогнати ,але ти сіла в автобус і поїхала.  
-Дуже тобі дякую, - я була така щаслива, що хотіла було його обійняти в знак вдячності, але зупинилася, бо подумала, що це буде не тактовно,- І на майбутнє, будь ласка, не з’являйся ось так у моїй кімнаті. Це якось дивно трішки.  
-Та добре, не буду, -посміхнувся Сем.  
-До речі, а де Арчі? -поцікавилася я, бо мені тоді дуже сподобався котик з фіолетовою шерстю.  
-От саме піду його шукати, бо кудись вислизнув і ніяк не можу знайти. Допоможеш?  
-З радістю, -відповіла я.  
Сем вийшов з кімнати ,потім гукнув, щоб і я виходила. Така конспірація була для того ,щоб нікому не здалося дивне те, що у моїй кімнаті сидів хлопець. 
-Звідки розпочнемо? -запитала я, коли ми спускалися сходами.  
-Скоріше всього він гуляє десь у саду, але потрібно його чим швидше знайти, бо Пауло не подобається, коли тварини гуляють без нагляду. Та й взагалі він ледь дозволив Арчі залишити,- сказав Сем.  
-Цей Пауло який дивний.  Приїхав до нас додому, забрав і привіз мене сюди, а навіщо мені не кажуть. Хіба немає інших шкіл? Лише у цих хащах? -я почала обурюватися.  
-Пауло-директор цієї школи і начеб-то непоганий чоловік. А якщо тебе привезли сюди, отже подадають на тебе великі надії в навчанні,-відповів Сем.  
-Про це потім. Будемо шукати Арчі? 
-Так, сад в тому напрямку, -вказав Сем на прохід з рівно обрізаних кущів, схожий на лабіринт.  
Ми увійшли в сад. Повсюди ростуть  рівні полоски кущів у мій зріст , дерева і простягається доріжка, що легко проповзає повз всю зелень.  
-Мяу! -почулося десь спереду.  
-Ти чув? -запитала я у Сема.  
-Так, певно він забрів до вишневої рощі. Там рідко хто буває от і він там гуляє.  
Знову почулося котяче «Мяу!» 
-Арчі, котику, ходи до мене, -я побігла на його звуки.  
-Ребекко, стій! Тобі не варто туди йти, -крикнув Сем.  
-Чому? -запитала я на ходу, повернувши до нього голову.  
Враз з-за повору звідки не візьмись хтось вийшов, я не встигла повернути голову, щоб дивитися куди йду, як наштовхнулася на когось. Враз почувся звук, як щось тверде падає на доріжку. Звук якось відволік мене від зіткнення. Я опустила очі вниз і побачила, що впала якась коробочка, я нагнулася і підняла, але виявилося ,що це старовинна дерев’яна шкатулка. 
-Вибач ,будь ласка, що я ось так на тебе налетіла і ось це, мабуть, твоє, -я піднялася  і простягнула річ незнайомцю. Я  побачила перед собою світло-русого хлопця з такими красивими блакитними очима, що в одну мить зрозуміла, що просто задивилася на них.  
Реакція цього хлопця була якась дивна, його зіниці одразу максимально розширилися, а сам він наче онімів і оглух одночасно, просто дивився на мене, наче бачив перед собою щось незрозуміле . Так тривало десь три хвилини, а потім він вирішив все-таки забрати свою річ  іі випадково торкнувся моєї руки. Я різко відскочила від нього, бо від його дотику по всьому тілу ніби пройшовся розряд струму, а у голові замиготіли якісь нерозбірливі картинки. Я хотіла на щось опертися, бо запаморочилося в голові, поруч не було нічого твердого і я зрозуміла, що падаю.   Незнайомець підбіг і не дав мені опинитися на землі, підхопивши на руки.. Вже на його руках я знову поглянула в  очі хлопця та він відвернувся і допоміг стати на ноги. Потім підбіг Сем.  
-З тобою все гаразд? -запитав він.  
-Та щось в голові паморочиться, -відповіла я. А десь попереду помітила лише спину того незнайомця, що з кожним кроком віддалявся від мене, легко стураючи по бруківці, вдалині лише миготіли кінчики його пальто. Дуже дивне зіткнення.  
-Ребекко, ти, мабуть,  сьогодні втомилася. Переїзд, нове місце, хвилювання і все таке. Тобі потрібно відпочити. Давай я тебе проведу до твоєї кімнати, -запропонував Сем.  
-Ні, дякую, Сем, зі мною вже все добре , я сама дійду, а ти знайди Арчі,-відповіла я.  
-Ну, гаразд,-сказав він і впевнився, що міцно тримаюся на ногах. 
Я пішла вже знайомим шляхом назад до школи. Я збрехала Сему, бо легше мені не стало -голова все ще паморочилася і не зрозуміло чому. І мене хвилював той дивний струм по тілу ,адже поблизу не було жодних дротів електромережі. 
Я якось дісталася до своєї кімнати і одразу лягла спати, щоб позбутися поганого самопочуття.  

«Біла кімната, білі стіни, біла підлога, біла стеля і більше нічого ,окрім великого круглого дзеркала на стіні. Я стою і дивлюся в нього на своє відображення. Біла сукня добре пасує до мого засмаглого тіла, а темні локони слухняно спадають на мої плечі. За мить, окрім мого відображення, в дзеркалі з’являється чоловічий образ. Я обернулася і переді мною постав той незнайомець, з яким я зустрілася в саду.Та чомусь мені здалось, що я його вже знаю,але не можу пригадати звідки.  Зараз в білому одязі він мені здався ще красивішим , в його блакитних очах тепер горіла іскорка, бо  тоді в саду він мені здався якимось нещасним. 
Незнайомець простягнув до мене свою  руку, я відповіла йому і дала свою. Він декількома рухами притис мене до себе і почав кружляти в танці. Мене охопило почуття радості і спокою. Легенький вітерець повівав на моє обличчя, що почало братися рум'янце, легенько опікаючи щоки ,а  обличчя хлопця сяяло від усмішки . В цей момент я відчувала себе щасливою. 
За мить кімната почорніла, від страху я хотіла міцно стиснути руку хлопця ,але поруч вже нікого не було. І ось в очах теж стало темно.» 
Мене розбудив стук у двері . 
-Так, хто там? -запитала я ще сонно.  
-Це я Аріанна. Час йти на заняття, -сказала дівчина.  
Я відчинила Аріанні двері, щоб вона увійшла.  
-Я думала, що заняття будуть завтра. Чому все в один день? Я лише декілька годин тому приїхала, -мовила я.  
-Люба, ти приїхала вчора, а сьогодні вже інший день, -відповіла занепокоєно дівчина.  
-Виходить я стільки часу проспала? 
Дивно, я ніколи стільки не спала. Може, і справді втомилася.  
Сьогодні мої перші заняття у новій школі. Я швидко зібралася, весь цей час Аріанна чекала на мене, сидячи на моєму ліжку і гортаючи журнал.  
-Ну що ходімо? -запитала я.  
-Так, я покажу тобі клас, -радісно вигукнула дівчина і, схопивши мою руку, потягнула мене вниз сходами.  
Аріанна мені здалася хорошою та й, здається, ми з нею трішки здружилися.