Глава 1.2

                                                                                                *****

Ввечері , коли я вже повернулася зі школи , а потім із  прогулянки на свіжому повітрі , сиділа у своїй кімнаті і гортала стрічки новин у соціальних мережах. Бабуся покликала мене вечеряти. Я відклала телефон і пішла на кухню. Вона ще чимось займалася біля кухонної плити.

-Як провела сьогодні день?-запитала бабуся , присівши поруч мене.

-Непогано. Отримала хороші оцінки з кількох тестів,-відповіла я.

-Це добре… А чому ти зняла медальйон?

-Я не знімала його,-почала мацати шию, сподіваючись, що він просто заховався під одягом, але під пальцями нічого не знаходила,-Ой, схоже я його загубила! Вибач!

-Це дуже погано. Можливо десь в будинку, пошукай,-сказала бабуся. Вона була не сердита , але розчарована і засмучена.

Ми обшукали весь будинок , але так нічого і не знайшли.

-Бабусю, вибач! Я в перший же день загубила твій подарунок,-декілька сльозин покотилися моїми щоками.

-Бекко, припини. Я не серджуся … Але буде погано, якщо медальйон потрапить не в ті руки.

-Що це означає?-мене зацікавили бабусині слова.

-Та не бери в голову, прості дурниці,-запевнила вона.

Засмучена я лягла спати , мені було соромно ,що не змогла вберегти ту річ. Та що поробиш? Шукати у великому місті – марна справа. Заснула  швидко , бо сьогодні п’ятниця і була відчутна втома за весь тиждень.

Вранці мене розбудила бабуся.

-Ребекко, вставай! Ти пам’ятаєш , що ми сьогодні збиралися на ринок?-гукала вона через прочинені двері моєї кімнати.

-Так, зараз встаю,-пробурмотіла я і кволо піднялася з ліжка.

Вже трохи швидше сходила до ванної кімнати і одяглась. Поки бабуся збиралася , я поснідала пластівцями і вже стала чекати її в коридорі.

Я не знаю чому, але бабуся мене завжди бере з собою на закупи, та й взагалі всюди. Я майже ніколи не залишаюся одна вдома. Так і сьогодні – ще трішки сонна я плентаюся за бабусею ринком. Вона каже ,що такі прогулянки корисні . Ніби від цих слів я полюблю їх.

  Я  вирішила прикупити ще продуктів для   пирога, щоб хоч якось загладити свою вчорашню провину. Придбала  декілька видів фруктів і ще молочний шоколад ( ну це більше для себе).

Бабуся любить все ретельно перевіряти , розглядати. Її важко обманути. От і сьогодні я  стояла і спостерігала за тим , як вона сварилася з продавцем овочів через зіпсовані баклажани. На їхню сварку збіглися  люди і теж невдоволено  показували пальцями на продукти. Сам торговець лише розводив руками , виправдовуючись ,що погода погана. Та й саме його обличчя не вселяло довіри до нього : хитрі очі , крива єхидна усмішка. Таких людей варто остерігатися. Та ще й коли він якось дивно на мене поглянув, коли я підійшла , щоб забрати бабусю звідти, то по моєму тілу ніби жар пройшов.

-Бабусю, ходімо звідси , ми вже все купили,-я потягнула її за руку , з опаскою позираючи на того чоловіка.

-Гаразд, але ж ти бачила, обманювати надумав людей,-обурювалася вона.

Ми  повернулися з ринку додому майже опівдні. Одразу ж  почали розбирати покупки. Я теж вирішила не відкладати і взялася за приготування пирога : зробила тісто , нарізала яблука , банани і полуницю, виклала їх зверху та поставила випікатися.

Почувся дзвінок у двері. Я була ближче до них , тому і відчинила. На порозі стояв чоловік середнього зросту , з сивиною в волоссі.

-Доброго дня,-заговорив він першим. Його темний костюм підкреслював сірі очі ,що викликали довіру.

-Доброго дня! Я можу чимось вам допомогти?-запитала я , запрошуючи увійти всередину.

-Бекко, хто там?-запитала бабуся і зупинилася ,побачивши цього чоловіка, в її голосі почулося невдоволення і суворість :-Бекко, іди до своєї кімнати!

-Гаразд,-я не зрозуміла чому бабуся так відреагувала на прихід цього чоловіка.

Він провів мене поглядом до дверей кімнати. Мені було цікаво про що вони будуть розмовляти , тому я не зачинила двері своєї кімнати. Та замість спокійної розмови десь з кухні доносилися звуки суперечки. Я тихенько вийшла з кімнати і притулилася до стіни біля кухні ,щоб хоч трішки чути їхню розмову:

-…якщо мій учень зміг зустрітися з нею, то , де гарантія ,що це не станеться знову. І якщо це буде…,-чоловіка перебила бабуся:

-Я стільки років оберігаю її і ще не було жодних проблем .

-Ти ж все чудово розумієш. Вона досягнула відповідного віку.

На кухні почувся скрип стільця по підлозі і кроки. Я перелякано забігла до своєї кімнати і впала на своє ліжко. Що відбувається ? Я нічого не розумію. Хто цей чоловік і про що йде мова?

Десь через десять хвилин суперечка стихла і переросла у звичайну розмову. Я чекала розпитати бабусю про цю ситуацію , але вона сама покликала мене. Я увійшла до них. Вони сиділи і пили чай з пирогом , що я спекла. Спершу сваряться , а тепер спокійно чаюють?

-Сідай, Ребекко, у нас є до тебе розмова,-сказала бабуся , вказуючи на стілець навпроти.

Я присіла на стілець  і уважно поглянула спочатку на бабусю, а потім на цього чоловіка.

-Онучко, познайомся , це Пауло - мій давній знайомий,- вона вказала рукою на гостя.

-Я Ребекка, приємно познайомитися.

-Взаємно,-відповів Пауло і посміхнувся, від чого на його обличчі завиднілися зморшки.

-Я не знаю з чого почати … Ти поїдеш до приватної школи,-бабуся якось невпевнено і сумно промовила ці слова.

-Що? Це жарт? ….Але чому? У мене і тут є хороша школа та ще й лише рік залишився навчатися…,-у моїй голові вирувала купа запитань: «Чому? Навіщо? Як? Хто цей чоловік? Навіщо мені кудись їхати?»

-Так потрібно, я не можу тобі всього пояснити… Так потрібно для тебе,-щось у її голосі мене непокоїло, щось бабуся від мене приховувала.

-Ребекко, у нашій академії хороші умови, найкращі викладачі, а ще верхова їзда , фехтування …,-Пауло розповідав про всі принади цього закладу , куди мене хочуть відправити, а я просто сиділа і не розуміла ситуації.