Глава 1.1

«Привіт, любий щоденник! У мене сьогодні просто жахливий день. Я знову запізнилася на автобус і довелося діставатися до школи пішки. А у школі за те , що невчасно прийшла, отримала від деректора зауваження. Ненавиджу цю школу. Я ще досі ні з ким тут не подружилася. Іноді думаю , а в чому ж причина? А причина того , що я ніяк не можу завести нові знайомства більше не в мені , а в людях ,що мене оточують. Наприклад , мої однокласники – самі мажористі хлопці та дівчата , яких хвилюють лише гроші їх батьків і розваги. І куди мені до них? Ой, вибач, щоденнику, я щось забагато скаржусь на своє життя , але ж кому як не тобі мені вилити душу.

Бувай, мій друже!»

Дописавши останню сторінку, я закрила щоденник і поставила на книжкову полицю.

-Бекко,-почувся жіночий голос.

Так, мене звуть Ребекка, а це моя бабуся кличе мене до вечері .

Я швиденько встала і побігла на кухню, бо знаю, що бабуся не любить довго чекати.

-Так , я вже тут,-сказала я, сідаючи до столу .

-Я приготувала твої улюблені стегенця у медовому соусі,-відповіла вона.

-Дякую, ти найкраща!

Бабуся лише посміхнулася і сіла поруч. Її звати Глорія і вона одна мене виховує. Батьків я не знала взагалі і навіть жодного фото з ними не маю. Коли я запитую у бабусі про них, вона засмучується , тому я більше не наважувалася і слова про них мовити перед нею, дочекаюсь , коли вона сама мені все розповість. Взагалі бабуся у мене хороша і ми живемо лише за рахунок її пенсії та ще деяких заощаджень. Скільки себе пам’ятаю , ми мешкаємо у цій квартирі . Вона хоч і невелика, але затишна і нам її вистачає. Найбільше у нашому домі я люблю бабусину кімнату , де на великих полицях стоїть купа книг. І найцікавіше , що все це казки, легенди  та розповіді , які мені ще з дитинства всі перечитала бабуся . Хоч частину я вже й забула , але все одно зачарована тими дивними світами , про які розповідала бабця.

Я частенько малою пробиралася до неї в кімнату , щоб почитати якусь книжку і засинала просто на підлозі та бачила уві сні зелені сади з незвичайними деревами та квітами , що ніби посипані блискітками, а над ними кружляли дивні створіння з прекрасними білими крилами . У цьому сні я була щасливою , в порівняні з примітивною буденністю. Моє життя важко назвати щасливим , адже я не почуваю себе комфортно серед всієї цієї метушні…

-Ребекко!

-Так?-відповіла я.

-Я вже втретє називаю твоє ім’я , а ти не реагуєш.

-Вибач, бабусю, я задумалася .

-Про що, онучко?-запитала бабця.

-Та не звертай уваги . Ти щось хотіла?

-Ходімо зі мною,- відповіла вона, встаючи з дивану , на якому ми сиділи і дивились якусь програму по телевізору.

Я теж встала і попрямувала за бабусею до її кімнати . Вона відчинила дверцята своєї маленької шафи і дістала стару дерев’яну скриньку.

-Підійди ближче,-сказала вона мені.

Я зробила так , як вона сказала.

-Я хочу подарувати тобі одну річ,-мовила бабця, дістаючи щось із скриньки.

-Це кулон, але не простий . Він допоможе тобі покликати на допомогу того, кого ти попросиш,-знову мовила вона, тримаючи в руках медальйон з великим блакитним каменем та маленькими химерними квітами по краях.

-Бабусю, по-перше, з якої нагоди такий подарунок , а по-друге, я вже не маленька , що вірити в такі дурниці,-її розповідь про магічні властивості медальйона мене здивувала. Ну взагалі бабця непроста жінка і має теж свої секрети , але в цей щось мало віриться.

-Бекко, цей подарунок я мала вручити тобі вже давно. І прошу ,просто прийми його та носи весь час при собі .

-Гаразд,-відповіла я.

Я взяла медальйон з бабусиних рук. Було вже пізно і я пішла до своєї кімнати. Одягнула підвіску на шию плюшевому ведмедику, що стояв біля ліжка. «Хай побуде поки тут, щоб потім не забути ,куди я її поклала.

Я прийняла душ, одягла свою піжаму і лягла в ліжко. Частенько полюбляю лежати просто так і мріяти, аж поки не засну. Цього разу було так само. Я обдумувала сьогоднішній день, а потім заснула і побачила дивний сон.

«Чарівний ліс з високими темно-зеленими деревами , навколо тиша. Спершу вона здається заспокійливою , але потім починає лякати, коли , прислухавшись не можна почути навіть співу пташки. Мене охопив якийсь невідомий страх. За мить серед густого гілля дерев привиднілись маленькі  блакитні  ліхтарики, що швидко до мене наближалися .  Коли один із цих ліхтариків підлетів ближче, я змогла роздивитися його безтілесну , майже прозору, яскраво- блакитну сутність.

Страх одразу зник, коли це створіння освітило шлях і кудись помчало, видаючи звуки схожі на ті, що вириваються з-під коліс автомобіля на авто-гонках . Я побігла за ним , бо відчувала , що він мене кличе за собою. Великі гілки грубо штовхали мене у тіло , але я не зупинялася і йшла вперед , доки ліхтарик не  зупинився посеред якоїсь галявини , яка повністю була заквітчана неймовірної краси білими квітами.

-Слухай поклик серця,-раптом відлунням пролунав ніжний голос , а потім почав знову і знову промовляти до мене,-Віднайди себе!

Я чесно не розуміла значення цих слів , але була зачарована їхнім тихим і одночасно дзвінким звучанням.»

Повільно все почало зникати , бо я прокидалася. Такого чудового сновидіння я вже не бачила давно , але будильник перервав і його. Та що ж поробиш , потрібно збиратися до школи.

Мій ранок сьогодні розпочався добре , бо я виспалася і мала хороший настрій. Я одягнула темно-сині джинси та блузу із нашитим значком школи . Хоч у школах дозволяють вільно одягатися , але повинен верх обов’язково мати назву навчального закладу. Я поглянула у дзеркало, щоб поправити комірець блузи і поруч помітила ведмедика з медальйоном і вирішила все-таки не нехтувати бабусиним подарунком і одягла його собі на шию . Виглядало досить непогано , люблю такі старовинні речі . Та щоб  не сильно робити акцент на великому камені на кулоні , я розпустила своє темне волосся, просто причесавши його і злегка заколовши невидимками з боків. Воно у мене неслухняне і пухнасте , тож медальйона майже не було видно на моїх грудях . Чудово!