Я - почуття

Я - Надія

Я живу там, де всі вже опустили руки.
Де світ став сірим. Де мовчать телефони. Де ніч триває довше, ніж мала би.
Я — не результат.
Я — крок у темряві, коли ти не бачиш дороги, але все одно йдеш.
Я — Надія.
Я — не сліпа. Я все бачу.
Біль, зраду, втрати, тишу. Я не заперечую реальність.
Але я тримаю тебе, коли вона падає на плечі.
Я — той голос у грудях, що каже: “Ще трохи.”
“Можливо завтра.”
“А якщо…”
Мене вважають слабкістю. Але я — сила.
Бо тільки сильна душа здатна вірити, коли причин для віри вже майже немає.
Коли в тебе вже не лишилось нічого, крім мене —
а цього вистачає, щоб не зламатися.
Я приходжу не з шумом, а з тишею.
Коли ти сам. І світ не відповідає.
Але щось усередині все одно шепоче:
“Ще не кінець.”
Я — в матері, яка кладе теплу їжу на стіл, навіть коли сама голодна.
Я — у старенькому, що садить дерево, хоча, можливо, не встигне побачити, як воно виросте.
Я — у дівчині, яка після втрат знову дозволяє собі кохати.
У чоловікові, що подає руку, навіть коли сам на межі.
Я не завжди тиха.
Іноді я — пісня на повен голос.
Іноді — крик на повні груди: “Я не здамся!”
Бо я — не про пасивність. Я — про рух. Навіть маленький. Навіть усередині.
Мене легко зламати —
але важко знищити.
Бо я виростаю з болю. З досвіду. З втоми.
І коли я справжня — я не блиск, я — світло.
Я — Надія.
І якщо я є — ти ніколи не залишаєшся сам.
Навіть у найтемнішу ніч — я тримаю твою руку.

Анна Зіньковська

Подобається

#2945 в Сучасна проза

У тексті є: почуття, думки авторки, важкість світу

Відредаговано: 11.06.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись