Я - Сором

Я з'являюсь тихо.
Я не стукаю в двері — я просочуюсь крізь шпарини.
Крізь погляди, які тримають надто довго.
Крізь фрази, кинуті недоречно, але прицільно.
Крізь порівняння: "Подивись на інших" або "Ти завжди все псуєш".
Я — Сором.
Я — не буря. Я — шепіт.
Той, що каже тобі: "Не показуйся."
"Замовкни."
"Ти не такий."
Я ховаюся у шкірі підлітка, якому соромно за своє тіло.
У голосі дитини, яка соромиться запитати, бо колись сміялись.
У жінці, що не може дивитись на себе в дзеркало без осуду.
У чоловікові, що не дає собі заплакати, бо "так не можна".
Я — тінь, яку на тебе колись накинули.
Я росту там, де тебе не приймали.
Де тебе соромили за почуття, бажання, мрії, тіло, характер, навіть за саме твоє існування.
Мене не помічають, але я змінюю все.
Я змушую вдягати маски.
Я переконую, що любов треба заслужити.
Я шепочу: "Ти не гідний."
І ти вірив.
Я сиджу в спині, що горбиться.
У плечах, які згортаються.
У голосі, що тремтить.
У мовчанні, яке кричить.
Я — невидимий, але важкий.
Я зупиняю мрії.
Розриваю стосунки.
Я вбиваю бажання до дії, ще до того, як ти зробиш перший крок.
І найстрашніше: я змушую тебе ховатися від самого себе.
Але я не народжуюсь у тобі.
Я посіяний. Кимось. Колись.
І ти — не винен у моєму виникненні.
Ти просто не встиг захиститися.
Я — не вирок.
Якщо ти наважишся подивитись на мене — я втрачу силу.
Якщо скажеш уголос: "Мені було соромно" — я ослабну.
Якщо почуєш у відповідь: "Тобі не повинно було бути соромно" — я зникну.
Бо я живу у тиші.
А правда — мій кінець.
Я — Сором.
Але ти — більше.
Ти — той, хто може пройти крізь мене.
І вийти — живим.