Я - Ностальгія

Я приходжу тоді, коли ти не чекаєш.
У звуці старої пісні.
У запаху шкільного коридору.
У випадковому фото, що вилетіло з книги.
У слові, що раптом повернуло цілу епоху.
Я — Ностальгія.
Я — не сум. Але зі мною завжди трохи щемить.
Я приходжу не для того, щоб боліло. А щоб ти згадав: ти жив.
Що було щось справжнє.
Що були моменти, коли ти сміявся до сліз.
Коли світ здавався більшим. Коли віриш більше, ніж знаєш.
Я — смак газованої води з автомату.
Я — шурхіт листя у дворі, де ти катався на велосипеді.
Я — очі людини, яку ти любив — і вже не бачиш.
Я — перше кохання, яке не стало останнім, але стало важливим.
Мене не можна викликати спеціально.
Я з’являюся, коли серце відкрито. Коли день був надто довгим. Коли ти залишаєшся сам і раптом згадуєш себе колишнього. Того, хто ще не знав, як буде боліти. Але жив — широко, на повні груди.
Я не завжди приємна.
Бо в мені — втрачене. Те, що не повернути. Люди, які пішли. Місця, яких вже нема. Речі, які вже не пахнуть однаково.
Але я не для того, щоб мучити. Я — для того, щоб берегти.
Я — альбом у тобі.
Іноді ти відкриваєш його випадково — і годинами не можеш відірватися.
Сторінка за сторінкою, спогад за спогадом.
І ти знову чуєш голос діда. Смак першого морозива. Руки мами, що поправляли шапку.
Я — не привид. Я — слід.
Слід тих, кого ти любив.
Того, ким ти був.
Того, що тебе створило.
Я — тиха. Я сідаю поруч, як старий друг.
Я не кличу назад. Я просто кажу: “Бачиш, як було?”
І іноді цього достатньо, щоб ти згадав, заради чого жити далі.
Я — Ностальгія.
Я — пам’ять, що пахне дитинством.
Я — тінь щастя, яка не зникла, а залишила теплий відбиток.
І навіть якщо після мене тобі хочеться плакати — це не погано.
Це означає, що в тобі ще жива душа.