Оповідання

Я - письменниця. Щодня терплю сіру буденність, очі висохли, пусті, видихи мої судомні й злі. Тут я звичайна молодиця, буденністю мозок пронизаний, запорошена моя уява стогне у кутку. Воліла б я сховатися кудись, у потайбіччя провалитись. Навколо темрява, сльота й рутина сіра, а я ж беруся за перо. Стулилися разом повіки, буття на паузі завмерло. Короткий вдих - упала я під землю.

А під землею світ барвистий простягнувся у безмежність. Мій це світ! І тут ґаздиня - я! Здійняла руки - історії мої ожили. З-за обрію піднялось сонце, зацвіли в траві ромашки, залилось все пташиним співом. Сплітаються разом сюжети, живе мій світ, сміється, квітне! Мої фантазії - то мої коліжнки! Вони вистрибують з уяви, обертаючись в нове буття. А я неначе їду на ридвані і споглядаю - цікавинки усі реальні! Тут боротьба за світло і добро; всі злодійства, шпигуни, розбійники розбиті в прах; невпинно долаються труднощі усі та страх. Сярця горять коханням, розливається квітастий сміх, в'ються хмелем вигадані долі. Раз - відчула піднесення незнане. Виростають в мене крила! Від ридвана відриваюся і лину в небо. Торкаюся бавовняних хмаринок, на зустріч сонцю я лечу. Очі радістю палають, там щастя, розчулення живе! І раптом чую я знайомі голоси. Найрідніші, не чужі, і всі вони, наче реальні?! Спинилась я в збентеженні, оглянулася. Де ж це ви? Хто мене гука? Глянь униз - то герої мої. Ті, що замкнені в уяві жили протягом років. Ось вони! Мої кохані! Погляди їхні живі, звучать реальні голоси, відлунням б'ючи по моїх скронях. Мої стопи торкнулися землі, серце прискорювало темп. Вони стоять переді мною. Як воліла б я їх обійняти! Побути поруч і поспілкуватись. Як ви все це пережили? Як бовталися в сітках моєї химерної уяви, як перемогли, як віри не втрачали? Підбираючи поділ сукні, я на зустріч їм біжу. Між нами вже не залишалось відстані, я несамовито руки простягла.

Та в мить, як нелюдська природня сила, грім дратуючий, страшний дзвоном стукнув десь в вухах. Світ мій надвоє розколовся, розсипався, впав у пустоту. Судомно я вдихнула, сіпнулася, глянь - сама себе я обіймаю. Поруч зловіщим дзвоном дзвонить телефон. Ось та зла рушійна сила. Мляво голову закинула назад, тихо застогнала. Немає ні ридвану, ні сонця і хмарин. Крила мої обламались, голоса затихли, піднесення все згасло.  Виринула я зі свого світу і знову стала, як  підвішаний в коптильні шовдарь.