Бонусний розділ 2. Монолог Глена Сайласа

Монолог Глена Сайласа
(записаний ніби між двома подихами, до знайомства з Роуз)

Я народився другим.

І цього, по суті, було достатньо, щоб усе життя йти в тіні.

Старший син, гордість родини, перший кадет, перший талант, перший у списках, перший на вустах. А я — той, кого звали «молодший». Ніякого зла в цьому не було, просто порядок. І я рано зрозумів: якщо не можеш бути першим, будь тим, кого ніхто не помічає, доки не стане пізно.

У домі стояв запах пилу й формальностей. Ми їли за довгим столом, де розмови були такими ж гострими, як ножі. Батько говорив про обов’язок, мати про пристойність, а брат про перемоги.

Я, зазвичай, мовчав. Коли тобі вісім, мовчання — це поразка. Коли тобі вісімнадцять — уже зброя.

Я вступив до військової академії не тому, що мріяв про славу, а тому, що не хотів бути нічиєю тінню. Без дару, без покровителів. З голими руками й упертістю замість крила. Тоді у мнее ще не було крил, і я не знал, яке небо на смак. Якщо б не вбив свого ж брата, то так би і не дізнався... 

Мене не помічали, доки я не врятував короля. Іронія, так? — я врятував людину, а він зробив із мене щось більше. Нагородив магією, подарував те, що не можна заслужити: силу. У ту хвилину я відчув, що нарешті існую. І зрозумів, що тепер у мене немає права бути слабким.

Орден прийняв мене неохоче. «Самозванець», «слабка ланка», «безрідний лицар». Я усміхався, слухав та запам’ятовував. Вчився стояти, коли тебе ламають та не відповідати, коли провокують. І найголовніше — я вчився чекати. Чекати тієї миті, коли все стане на місце.

Моє місце виявилося над тілом брата.

Він завжди любив порядок, але не той, що будується на істині. Він підчистив мої звіти, стер моє ім’я з хронік, підставив мене перед Радою. Хотів, щоб я став цапом-відбувайлом.

Напевно, в цьому й був його прорахунок. Він знав мене зовні, але, як не дивно, він ніколи не знав свого молодшого брата зсередини.

Того дня він побачив. Магія прорвалася крізь шкіру, як світло крізь тріщини скла. Крила, кров та зима. Я вбив його не з ненависті. З необхідності.

Деякі рівняння розв’язуються тільки смертю.

Відтоді мене звуть Херувимом Смерті.

Це прізвисько, як би неприємно мені не було визнавати, виникло не на порожньому місці. На той час уже існувала Гінель Роуз Бьорд — Янгол Смерті. Жінка з крилами, силою і репутацією, яку неможливо було ігнорувати.

Тож коли в Ордені з’явився ще один чародій із чорними крилами, та ще й після братовбивчої дуелі, людям не довелося довго вигадувати новий страх. Вони просто дали йому споріднене ім’я.

Херувим Смерті.

І Херувим виконував свій борг. 

Я служив Ордену. Підіймав міста. Спалював заколоти. Вчився бачити людей як фігури. Війни стали для мене шахами, а долі — пішаками, які або просуваються, або падають. Мене називали холоднокровним. Можливо, вони мали рацію. Коли ти володієш зимньою магією, коли забагато мовчиш, коли майже не співчуваєш живим, то хіба ти не найхолоднокровніший чародій Ордену? 

Контроль став моєю релігією. Я не злюся, не люблю, не молюся. Я просто тримаю баланс, бо хтось має.

Бетті...

Смішно, що саме вона — та, що говорила надто багато, відчувала надто гостро — змогла пробити мій лід. Ми разом, як дві половини зламаного меча: ідеально сходяться, але ріжуть усе, до чого торкаються. Вона бачить у мені людину, якої вже немає. Я бачу в ній вогонь, який не можу втримати. Ми обоє завжди вдавали, що цього достатньо.

Тепер у мене є Рада, є звання, сила та дисципліна. Усе, що потрібно, щоб бути легендою.

І все, що потрібно, щоб не бути живим.

Іноді вночі, коли замок спить, я дивлюся на свої руки. На шрами, на вени, на білу шкіру, ніби виварену в молоці. Моя блідість — не лише наслідок магії чи безсонних ночей. Наш з Ауреліаном рід теж походив із Півночі. Звідти, де люди народжуються з обличчями, ніби їх вирізали з криги, і кров’ю, яку змалку вчать не показувати.

Як і Гінель. Колишня принцеса Півночі. В якомусь сенсі, вона — моя колишня правителька. Ну, чи могла б їй стати, якщо б не була смертельно хвора у свої сімнадцять, і якщо б її не забрав король-архімаг. 

Янгол Смерті. Жінка, з якою мене пов’язує забагато збігів, щоб це не дратувало. Північ. Крила. Смерть. Холодна слава, яку нам обом дали інші. Ніби ми якісь прокляті близнюки, приречені віддзеркалювати одне одного в різних уламках того самого ножа.

І, можливо, саме тому ми майже ненавидимо одне одного. Бо в ній я бачу не ворога, а гірше. Занадто знайому відповідь.

Я постійно думаю: чи все я зробив заради порядку? Чи просто хотів, щоб хтось помітив, що я є? Щоб світ нарешті признав мене? І відповідаю собі, що не знаю.

Але одне знаю точно: якби час повернувся назад, я все одно вбив би брата. Не тому, що хотів, а тому що мусив.

Порядок вимагає жертв.

А я — просто той, хто вміє їй його згодовувати.