Бонусний розділ 1. У саду розцвіла зимовитка, біла-біла

Фрагмент з авторської трилогії Рози Соловйової «Орден Херувима Смерті»:
Після перемоги над відьмою Пустки Бьянкою і повернення Бетті в Орден Семерих.
Беттані Пірс

Ніч над замком тиха й синя. Така тиша буває тільки після великих битв, коли крики вже закінчилися, кров змита з каменю, а живі ще не зовсім вірять, що їм дозволили залишитися живими.

Беттані сидить на даху, підібгавши під себе край плаща. Вітер торкається її волосся, плутає медові пасма, холодить скроні. Внизу горять вікна палацу. Десь далеко варта змінює пост. Над вежами висять зорі, такі ясні, ніби їх вимили дощем.

Вона співає.

Тихо. Не для зали, не для Ордена, не для тих, хто звик називати її голос благодаттю. Для себе. Пісня стара. Північна, здається. Або просто схожа на північну.

— У саду розцвіла зимовитка,
Біла-біла,
Снігом укрита,
Вітром відспівана.

У саду розцвіла зимовитка,
Тягнеться до сонця,
Червоного, далекого,
Не дотягнутися.

Не рви її, подорожній,
Не торкай її стебла.
Вона пережила
І морози, і попіл.

Хай тільки долоня
Від вітру вкриє,
І, може, до ранку
Світ стане весною…

Беттані співає й відчуває, як голос трохи тремтить на нижніх нотах. Пісня проста, майже дитяча, але від цього чомусь болючіше.

Не від слабкості. Від того, що серце ще не звикло битися спокійно.

Орден прийняв її назад. Звісно, не всі, не одразу, і вже тим паче не з розпростертими обіймами. Соул дивився так, ніби подумки складав список причин, чому це помилка і як її усунути. Люмен пускала блискавки поглядом. Навіть Кристалл усміхалася надто довго. Сільвер тільки сказав щось м’яке й ніякове, як завжди.

А Глен…

Глен дозволив їй повернутися.

Після вигнання. Після її дурної, гордої ворожнечі. Після Бьянки. Після Пустки. Після того, як Беттані стала між ним і ударом відьми, не встигнувши навіть подумати, що робить. Після того, як витягла маленьку Віві з полону і сама добила Бьянку світлом, яке пекло їй руки до кісток, коли Бьянка намагалася задушити її найчорнішою з магій, що Бетті бачила за все своє життя.

Але зрештою вона вижила. І він не назвав її ворогом знову.

Цього виявилося надто багато.

Кроки за спиною вона чує не одразу. Або вдає, що не чує.

— Ти співаєш так, ніби хочеш змусити ніч пошкодувати про власну темряву, — промовляє Глен.

Беттані замовкає. Серце зрадливо збивається, змушуючи її обернутися. Глен стоїть біля виходу на дах, у чорному плащі, з розкритими крилами, надто темний для цього синього світла. Обличчя спокійне, як завжди. Тільки погляд м’якіший, ніж мав би бути.

— Це комплімент? — тихо питає вона.

— Можливо. Не звикай.

Вона посміхається. Тихо, майже не вірячи, що все це відбувається насправді.

— Пізно. Я вже встигла. Між іншим, я звикла до цього ще раніше. Коли тільки потрапила в Орден.

— Брехня. Тоді я не робив тобі компліментів.

— Ах, ні, ти їх просто не помічав, — хихикає Бетті. — Але робив. Клянуся королем, робив! 

Глен не сперечається, тільки підходить і сідає поруч. Не надто близько. Але достатньо близько, щоб її плече відчувало тепло його плеча навіть крізь тканину. Якийсь час вони мовчать. Беттані дивиться на місто. На тонкі доріжки ліхтарів. На стіни, за якими її знову вважають своєю. Майже своєю.

І раптом сльози самі підступають до очей. Вона не встигає сховати їх, змахнути долонею.

Глен помічає одразу.

— Твоя рана досі болить?

— Ні.

— Тоді чому ти плачеш?

Він питає це так серйозно, ніби перед ним не сльози, а складна військова схема з невідомими змінними. Беттані сміється крізь перший тихий схлип.

— Від радості, мабуть.

Глен трохи хмуриться.

— Радість зазвичай виглядає інакше…

— У мене давно не було практики. З початку вигнання від тебе.

Він мовчить. Беттані ще трохи плаче, ще трохи сміється, а потім повільно кладе голову йому на плече. Обережно, готова одразу відсторонитися, якщо він сіпнеться. Він не відсторонюється. Не обіймає. Не промовляє нічого м’якого, а просто залишається поруч. І це розриває й наповнює їй серце водночас.

— Я думала, ти ніколи більше не дозволиш мені повернутися, — каже вона тихо. — Думала, ти бачитимеш у мені тільки зраду. Помилку та загрозу.

— Ти й була загрозою. Союзнецею Бьянки. 

Вона заплющує очі.

— Знаю...

— І все ж ти врятувала мені життя.

— Якщо чесно, я навіть не думала, коли робила це, Глен. Просто… Вибігла перед її магією, знаючи, що інакше вона влетить тобі в груди.

— Але вона влетіла в тебе.

— Так. Це було майже нерозумно, — Бетті знову тихо й дзвінко хихикає.

Потім вона піднімає голову й дивиться на нього. Зблизька його обличчя здається ще холоднішим, ще красивішим. Очі червоні, спокійні, важкі. У них немає жалості. І це добре. Жалості вона б не витримала.

— Ти справді розгледів, що я не твій ворог?

Глен дивиться на неї довго.

— Я розгледів, що ти сама не завжди знаєш, на чиєму боці.

Вона болісно усміхається.

— Це має зараз мене образити, мій Херувиме?

— Я не твій. І це має бути правдою.

— Як завжди.

— Бажано.

Вітер торкається її волосся. Одне пасмо падає на обличчя, і Глен прибирає його. Дуже короткий рух. Майже випадковий. Але Беттані перестає дихати. Його пальці затримуються біля її скроні на одну мить довше, ніж потрібно. Вона дивиться на нього, і вся ніч раптом стає надто тісною.

— Глен, — шепоче вона.

— Так?

Вона могла б сказати багато. Що боялася. Що сумувала. Що ненавиділа себе. Що бачила його смерть уві сні й досі чує, як Бьянка сміялася за її спиною. Що коли він назвав її більше не ворогом, у неї всередині щось зламалося і тут же стало на місце.