Епілог

Минає кілька тижнів, і палац знову вчиться дихати. Не так, як у мої перші дні в цьому місці — так уже не станеться ніколи. Просто без щоденного відчуття, що зараз із найближчої стіни полізе Пустка, магічні стрічки Бетті або чергова частина моєї письменницької провини.

Розломів майже немає. Іноді в старих коридорах ще мерехтить повітря. Іноді в саду ліхтарі гаснуть усі разом, і варта одразу блідне. Але це вже не катастрофа. Так, нервовий тік реальності після надто довгої істерики.

Люмен прокидається на дев’ятий день після вигнання Бетті. Коли я входжу до неї, вона лежить серед подушок, бліда, худа й роздратована настільки, що я одразу розумію: жива.

— Якщо ти зараз почнеш плакати, богине, я знову впаду у вічний сон, — хрипко каже вона.

Я все одно плачу, бо просто не можу стримати сліз. Потім щодня приходжу до неї. Спершу з дозволу лікарів. Потім без дозволу, бо Люмен заявляє, що якщо її вже намагалася зжерти Пустка, то пара зайвих візитів Роуз точно не доб’є.

Вона швидко втомлюється. Іноді засинає посеред фрази. Іноді злиться на слабкість так люто, що в неї тремтять пальці. Я читаю їй, приношу чай, переказую чутки й мовчки сиджу поруч, коли їй не хочеться говорити.

Ми раптом стаємо подругами. Уже по-справжньому. І я майже забуваю про те, що колись вважала Люмен ворогом. Світ моєї книги навчив мене, що тут усе надто неочевидно. Чудовиська можуть виявитися рятівниками, а прекрасні ангели — справжніми чудовиськами.

З Привидом я теж продовжую бачитися. Віві все така ж тонка, світла й майже прозора. Вона просить мене розчісувати їй волосся, хоча моя рука вже давно зрослася й більше не служить хорошим виправданням для незграбності, коли я намагаюся заплести їй французьку косу.

— Ти стала спокійнішою, — каже вона одного разу. — І щасливішою?

— Не впевнена.

— Це правда. Ти вже боїшся тихіше.

Я дивлюся на неї крізь дзеркало й не знаходжу, що відповісти. Бо певною мірою вона права. Усе спокійно. Рука одужала. Глен удає, що не перевіряє, як я рухаю пальцями, але все одно щоразу помічає, якщо я кривлюся. Я досі живу в його покоях. Моє окреме ліжко так і стоїть біля вікна. Пристойне, акуратне, цілковито марне як символ дистанції.

Бо справа давно вже не в ліжку…

Справа в тому, як Глен дивиться на мене вранці, коли думає, що я ще сплю.

У тому, як ставить переді мною кубок вина й сухо каже:

— Один. Не три.

— Ти серйозно рахуєш? Це ж… Це просто вино!

— Минулого разу зі словами “це просто вино” ти випила цілий глек, — закочує очі Херувим.

— Ти жахливий наглядач.

— Зате ефективний.

У тому, як іноді чоловік торкається моєї руки за столом. М’яко, але ненадовго. Так, ніби навіть ніжність у нього має пройти внутрішню перевірку на безпеку.

Ми тепер разом.

Я досі іноді боюся вимовляти це навіть подумки. Разом. Як раніше він був із Бетті. Поруч. Офіційно не оголошено, але вже видно всім, у кого є очі й бажання пережити це знання.

І це тривожить і збурює. Дуже.

Але коли Глен цілує мене біля вікна, поки за склом сіріє дощ, тривога відступає, стає тихішою. Його долоня лежить у мене на потилиці, крило закриває нас від холодного світла, а вино на його губах солодке й терпке. Херувим, що керує льодом, мав би бути холодним. Але в ці миті він теплий, як промінь весняного сонця.

— Ти знову думаєш надто голосно, — каже він.

— Це моя єдина справжня магія.

— Неправда.

Я прсміхаюся.

— Так, тепер у мене ще є сумнівне вміння керувати повітрям. І ламати чужі долі.

Він дивиться суворо.

— Роуз.

— Знаю...

— Ніколи не кажи такого. Про долі, — майже наказує Глен.

Я опускаю очі. Він бере мене за підборіддя, м’яко, але так, що не відвернутися. Фіксує пальцями. А мені й не хочеться відвертатися, не хочеться тікати. Мені взагалі не хочеться, щоб ця мить закінчувалася. Тому я знову дивлюся йому в обличчя, вже не боючись цього, як було на початку. Вже знаючі, що ці червоні очі мене не вб'ють. 

— Ти не зобов’язана бути покаранням самій собі. Пам’ятай про це. Завжди. Завжди, Роуз.

Ось тоді стає майже боляче. Бо я щаслива. І саме це здається неправильним.

Люмен жива й одужує. Привид посміхається, коли я приношу їй нові стрічки або фрукти. Розломи стихають. Соул більше не дивиться на мене так, ніби вирішує, куди краще встромити ніж, хоча до дружби нам приблизно як пішки до місяця. Сільвер, як і раніше, фліртує з усім, що рухається, а що не рухається — він рухає і фліртує. Кристалл багато п’є, багато спить і іноді кидає мені вслід свій майже-чарівний сарказм. Іноді навіть філософію. І Глен поруч. Справжній. Живий. Теплий під усією своєю крижаною бронею. Вони всі (ну гаразд, крім Соула) більше не дивляться на мене, як на помилку.

Я отримала тут більше, ніж мала право просити.

І все одно іноді думаю про дім. А як я можу не думати? Усі ці події, що жбурляли мене тиждень за тижнем, і так не давали мені часу на тугу. А тепер вона накриває. Я згадую своє минуле життя. Я думаю про свою кімнату. Про ноутбук. Про каву в старій чашці. Про маму, про кота, про Аню. Про шум машин за вікном. Про світ, де біль не пахне магією, а просто болить. Де мої герої були словами, а не людьми. Де книги стояли на полицях, і ти не міг просто взяти — і провалитися в них.

Я хочу додому.

Не завжди. Не щохвилини. Але хочу. І це робить мене жахливою.

Бо Глен одного разу питає:

— Ти б повернулася? У свій світ.

Ми сидимо біля каміна. Вино темне, майже чорне. З ним хліб і бринза. Дуже смачно. Крила Глена складені, але одне перо торкається краю мого плеча.

Я довго мовчу. Потім кажу правду:

— Так.

Він не здригається, тільки дивиться у вогонь.

— Розумію.

— Але я б повернулася не тому, що мені тут байдуже чи не подобається. 

— Знаю.