Розділ 56. Чорне золото

У бенкетній залі багато світла. Надто багато після всіх цих днів. Золото, свічки, темне вино в кубках, шепіт гостей, обережні усмішки. Соул стоїть біля дальньої стіни й виглядає так, ніби його змусили бути присутнім на власній страті. Сільвер говорить із якимось послом, але весь час дивиться то в бік милих леді, то в бік дверей. Кристалл п’є надто повільно й надто ліниво-уважно спостерігає за всіма. Віві тут немає. І слава всім богам цього світу, бо цій маленькій хворій дівчинці тут було б, як мінімум, незручно. 

Глен стоїть поруч зі мною. Його крило іноді майже торкається мого плеча. Не торкається насправді, але я відчуваю тінь. Цього достатньо.

— Якщо втомишся, скажеш, — промовляє він.

— Ти вже втретє це кажеш, — я тихо, але втомлено зітхаю.

— І скажу вчетверте.

— Ти лякаєш гостей своєю турботою… І мене теж — трішечки.

— Гостей корисно лякати.

Я усміхаюся. Зовсім трохи, ледь помітно.

І саме в цю мить двері розчиняються. Зала обертається.

Бетті стоїть на порозі.

Не в білому. На ній чорна сукня із золотою вишивкою, гостра, зухвала, майже бойова. Волосся розпущене, і в його медовому світлі більше немає колишньої м’якості. Очі горять. На губах усмішка, від якої в мене по спині проходить холод.

Вона виглядає прекрасною. І цілковито божевільною.

— Добрий вечір, — каже вона.

Нічого доброго.

Глен одразу робить загрозливий крок уперед. Рука лягає на гарду.

— Беттані.

— Не називай мене так, — м’яко відповідає вона.

Вона навіть не дає нам часу отямитися, подумати, покликати варту.

Зала раптом вибухає золотом.

Стрічки вириваються з неї одразу в усі боки. Навіть не десятки, а одразу сотні. Вони тонкі, сяючі, живі. Вони хапають людей за горло, руки, плечі, тягнуть униз. Хтось кричить. Хтось роняє кубок. Варта намагається вихопити зброю, але стрічки обплутують їх раніше.

Мене б’є в груди. Я падаю навколішки, не встигнувши навіть скрикнути. Золота петля стягує плечі, біль відгукується в зламаній руці так різко, що я майже непритомнію.

Уся зала опускається разом зі мною. Гості. Варта. Радники. Члени Ордена. Навіть Соул падає на коліна, обличчя в нього біліє від люті. Сільвер намагається підняти руку, але його тут же притискає до підлоги. Кристалл шипить крізь зуби, навколо неї спалахують іскри, але стрічки втримують і її.

І Глен. Глен теж на коліні. На одному. Але все ж…

Бетті бачить це і сміється.

— Ось воно, — промовляє вона. — Варто було прожити все моє кляте життя заради цієї миті.

З її носа тонкою цівкою тече кров. Вона не витирає. Навіть ніби не помічає цього. Швидше за все, дійсно не помічає, бо вона на межі. В її очах суміш безумства й нервового зриву. Посмішка і сльози — все разом.

— Херувим Смерті навколішках, — каже Бетті голосно й отруйно-солодко, щоб чула вся зала. — Яка рідкісна честь для публіки.

Глен повільно підіймає на неї погляд. У ньому така смертоносна біла зима, що в мене стискається серце. Ось так виглядає сніг, перш ніж його окропить чужа кров.

— Відпусти їх.

— Ні.

— Ти не втримаєш усіх довго.

— Зате встигну насолодитися.

Її стрічки стискаються сильніше. Залою проходить хвиля хрипів. Хтось падає обличчям у підлогу. Я намагаюся вдихнути й не можу повністю. Перед очима все далі темніє, і важко триматися за реальність. Але я тримаюся. Намагаюся проштовхнути силу повітря під стрічки, щоб послабити цю хватку. Це допомагає, але зовсім-зовсім трохи.

Бетті йде між рядами, як королева серед повалених статуй.

— Ви так любили мене світлою, — каже вона. — Зручною. Співучою. Доброю. Сонячною Ластівкою. Променем Ордена. Безкрилим Ангелом. — вона робить паузу. — А варто було мені перестати посміхатися, і ви відразу назвали мене загрозою... — на цих словах її голос помітно змінюється, ніби його наповнюють розчарування й невдоволення.

Вона зупиняється перед Гленом.

— Подивися на себе. Навіть зараз намагаєшся здаватися спокійним. Жалюгідно.

— Бо ти вже програєш, — відповідає він.

Усмішка Бетті тремтить. Кров із носа падає на губу.

— Брешеш.

— Ні.

Навколо Глена починає вихоритися сніг — це його магія. Спершу майже непомітний. Біла пилюка на чорному камені. Потім холод посилюється. Золоті стрічки на його плечах покриваються тонкою кіркою льоду. Бетті різко стискає пальці, намагаючись утримати їх, але стрічки тріщать.

Глен розкриває крила.

Різко.

Чорне пір’я б’є по повітрю, і лід розлітається разом із золотом. Наступної секунди в його руці вже меч.

Бетті відступає, але пізно. Глен рухається так швидко, що я не встигаю простежити. Тільки бачу спалах сталі, крижану дугу, розрізані стрічки. Зала знову вибухає криками, але тепер люди падають не від магії, а тому що їх різко відпускає.

Я валюся на бік, хапаючи повітря. Соул намагається підвестися. Сільвер уже майже на ногах. Кристалл скидає руку.

Але Глен не дає нікому втрутитися. Він уже біля Бетті. Вона б’є стрічками. Він ріже їх мечем, гасить морозом, закривається крилом. Золоте світло рве колону. Лід повзе мармуром. Один стіл перевертається, кубки летять на підлогу, свічки гаснуть від снігового вихору.

На мить у мій бік летять пил і осколки скла, і я ледь встигаю використати свою силу, щоб збити їх з траєкторії.

Бетті сильна. Сильніша, ніж я бачила будь-коли. Але вона вичавлена: надто багато людей, надто багато магії, надто багато люті, яка пече її зсередини. Кров уже тече не тільки з носа, а й з рота.

Глен злий, і це виглядає по-справжньому страшно. Він вибиває в дівчини опору крижаним ударом, розвертається, збиває чергову стрічку крилом і б’є руків’ям меча в плече. Бетті падає на коліно. Тут же намагається підвестися. Він миттю опиняється за її спиною й одним рухом валить її на підлогу.

Меч торкається її грудей.