Розділ 55. Роза квітне

Після даху палац ніби на кілька днів затримує дихання.

Бетті більше не видно. Її ім’я не вимовляють уголос, тільки обходять стороною, як розбите дзеркало на підлозі. Люмен досі не приходить до тями. Соул ходить коридорами з таким обличчям, ніби в ньому щось вигоріло й залишило замість людини холодний попіл. Я намагаюся не траплятися йому на очі. Не з боягузтва. Гаразд. І з боягузтва теж.

Права рука в мене перев’язана й зафіксована так щільно, що я почуваюся не героїнею трагічної книги, а невдалою меблею. Лікарі кажуть, що кістка зростеться. Глен каже, що я надто багато рухаюся. Сільвер каже, що я взагалі дивовижно живуча для людини, яка так активно збирає проблеми обличчям. Ще Сільвер каже, що йому подобаються травмовані дівчата. О мій Боже, це ж просто Сільвер…

Тепер я живу в спальні Глена.

Не в його ліжку, звісно. (Хоча я не можу чесно сказати, що не хотіла б одного дня там опинитися). Глен розпорядився поставити для мене окреме ліжко біля дальньої стіни, коло вікна, де вранці лежить сіре світло. Усе строго, пристойно й настільки продумано, що від цього іноді стає ще ніяковіше. Глен переселив мене сюди насамперед тому, що так йому легше мене захищати.

Так він сказав.

— Тебе надто часто намагаються побити, катувати, допитати або вбити, — промовив він, дивлячись на мої перев’язки. — Мені набридло бігати замком.

Але він усе одно сам перевіряє, чи не тисне пов’язка. Сам відсуває від мене важкі книги. Сам переставляє глечик із водою ближче до моєї лівої руки, ніби це військова операція. І дивиться так, що в мене всередині щоразу стає тихіше.

Глен лишається Гленом. Холодним, зверхнім, небезпечним. Може одним поглядом змусити вартового забути, як дихати. Може сухо принизити радника так, що той ще подякує за урок.

Але зі мною він інший… Не м’який повністю. Ні. Глен Сайлас не перетворюється на плед і ромашковий чай. Радше його лід іноді стає прозорішим. Крізь нього видно тепло.

Однієї ночі я прокидаюся від болю в руці й бачу, що він сидить за столом, читає донесення і дивиться не в папери, а на мене.

— Що? — шепочу я.

— Нічого.

— Хіба нічого? Ти дивишся.

Він трохи піднімає кутик губ.

— Просто… Ти надто крутишся уві сні, Роуз.

Я хочу відповісти, але він уже встає, підходить, поправляє край ковдри й затримує пальці біля моєї скроні. Не торкається одразу, ніби питає дозволу в повітря. Я сама трохи подаюся ближче. Тоді він торкається. Легко. Обережно. І від цього простого руху мені хочеться заплющити очі й забути всі слова Бетті. Усі звинувачення. Усі смерті, які я колись вигадала.

Іноді мені здається, що він здуває з мене порошинки. І від цього страшніше, ніж від його меча. Бо я не знаю, чи маю право займати місце, яке ще недавно належало Бетті. 

Але щоразу, коли я намагаюся відсторонитися, Глен дивиться на мене так, ніби вже ухвалив рішення за нас обох.

— Ти не вкрала мене, Роуз, — каже він одного разу, коли я надто довго мовчу. — Не намагайся карати себе за чужі висновки.

— Бетті сказала б інакше.

— Бетті зараз говорить багато такого, що вимагає постійної охорони біля її дверей.

Я здригаюся. Він помічає.

— Я не вб’ю її без причини.

— Це має мене заспокоїти?

— Це чесніше, ніж обіцяти неможливе.

Ось такий він. Навіть утішає так, ніби підписує військовий документ.

І все одно мені легше.

У ці дні я вперше наживо знайомлюся з Віві. Останньою чародійкою Ордена. Усі називають її Привидом. Якщо б не знала, то могла б подумати, що це прізвисько дали комусь моторошному: якійсь блідій шпигунці, яка ходить крізь стіни й ріже людей без звуку. Але Віві — маленька світловолоса дівчинка з тонкими зап’ястками, прозорою шкірою й величезними спокійними очима.

Вона живе у вежі. Не тому, що примхлива. Не тому, що її ховають зі шкідливості. Просто її магія, дарована королем-архімагом, повелася не так, як в інших. Якщо когось, на кшталт Гін, магія врятувала, зцілила й зробила досконалою, то у Віві рівно навпаки: магія почала їсти її власне тіло. Віві майже не виходить. Їй шкодять шум, перепади погоди, сильні емоції і, здається, сама ідея палацового життя. Ні про які битви, звісно, не може бути й мови. Інші члени Ордена або дбають про неї, як робила Люмен, або просто ігнорують, як робить Соул.

Кімната в неї світла, тиха, вся в м’яких тканинах і маленьких скляних фігурках. На підвіконні стоять засушені квіти. Біля ліжка книги з тонкими закладками. Віві сидить серед подушок, як маленька фея, яку забули повернути в казку.

— Ти Роуз, — каже вона при першій зустрічі.

— Так.

— Та сама, про яку надто багато говорять?

Я зітхаю.

— Боюся, так...

Віві усміхається.

— Не хвилюйся. Я рідко боюся людей. На це потрібно надто багато сил.

Після цього я починаю навідувати її майже щодня. Розчісую їй волосся здоровою рукою. Воно м’яке, світле, тонке, як льон. Іноді ми граємо в прості ігри, де не треба швидко рухатися. Іноді вона розповідає мені про зорі й далекі краєвиди, хоча майже не бачить їх із вежі. Іноді мовчить, і це теж приємно. Поруч із нею тиша не тисне.

— Бетті приходила до мене раніше, — каже Віві одного разу, дивлячись на мої незграбні спроби заплести їй косу однією рукою. — Вона співала.

Мої пальці завмирають.

— І тобі подобалося?

— Так. Але іноді після її пісень мені снилися двері.

Я дивлюся на неї в дзеркало.

— Які двері?

Віві знизує плечима.

— Неправильні.

Більше вона нічого не пояснює, а я й не питаю. Здається, у палаці надто багато дверей, які краще ніколи не відчиняти…

За тиждень після мого повернення влаштовують бенкет. Не свято. Глен одразу сказав це сухо й роздратовано. Це офіційний прийом для союзників, північних послів і тих, кому потрібно показати, що Орден усе ще стоїть, палац керований, а недавні прориви Пустки й відсторонення Сонячної Ластівки від справ не перетворили королівство на істеричну яму.