Розділ 54. Вона — твоя вбивця!

— Тепер, — промовляє вона тихо, — хоча б одна з нас перестане вдавати беззахисну.

Я намагаюся вдихнути. Не виходить. Перед очима пливе небо, камінь, її обличчя. Біль. Пекучий, гострий біль стоїть у руці. Не можу поворухнути пальцями.

— Бетті… — видавлюю я.

— Не вимовляй моє ім’я.

У цю секунду двері на дах розчиняються. Глен з’являється так різко, ніби сама тінь виштовхує його назовні. Чорні крила розкриті не повністю, але достатньо, щоб простір навколо нього одразу став тісним. Біле волосся розтріпане вітром. На обличчі немає звичного спокою.

Тільки крижана лють.

Він бачить мене навколішки. Бачить мою руку, вигнуту під неприродним кутом. Бачить золоту стрічку, що ще не до кінця розсіялася в повітрі. Потім переводить погляд на Бетті.

Тиша стає смертельною.

— Що ти зробила? — питає він.

Голос у нього низький. Майже тихий. Бетті повертається до нього, і на секунду я думаю, що зараз вона злякається. Що в неї повернеться та Бетті, яка любила його до самозабуття. Та, яка дивилася на нього як на центр світу. Та, яка не витримає його погляду.

Але вона не відступає.

— Те, що мала зробити давно, — відповідає вона.

Глен робить крок уперед. Повітря навколо нього холоднішає.

— Вона беззбройна.

— Вона не беззбройна, — Бетті майже сміється. — Вона щойно намагалася скинути мене з даху.

— Я не… — намагаюся втрутитися, але мого голосу навіть не слухають.

— Брехня, — різко відповідає Херувим без сумніву.

Бетті здригається так, ніби він ударив її.

— Ти навіть не спитаєш, що саме зараз відбувається?

— Я бачу достатньо.

— Звісно, — її обличчя кривиться. — “Достатньо”, — вона перекривляє. — Знаєш, що ти бачиш, Глен? Її. Ти завжди бачиш тільки її. Навіть тепер.

Глен проходить повз неї до мене, але погляду з Бетті не спускає. Опускається поруч. Обережно, майже неможливо обережно торкається мого плеча, не чіпаючи зламану руку.

— Роуз.

Я намагаюся відповісти, але виходить тільки рваний вдих. Його обличчя змінюється. Майже непомітно. Але я бачу, як по ньому проходить щось темне і страшне.

Він повільно підіймається. І тепер перед Бетті стоїть не чоловік, якого вона любила.

А Херувим Смерті.

— Ти застосувала бойову магію проти людини під захистом Ордена, — промовляє він. — Під моєю особистою протекцією.

Кожне слово рівне, офіційне й холодне. Бетті блідне.

— Глен…

— Проти людини, що поранена, виснажена й не становить для тебе загрози.

— Вона становить загрозу всім нам!

— Мовчати.

Я ніколи раніше не чула, щоб він говорив із нею так. Бетті завмирає. Вперше по-справжньому.

— Ти не розумієш, — шепоче вона. — Вона не просто Роуз. Вона…

— Я знаю, хто вона.

— Вона написала нас. Вона писала тебе. Мене. Все це. А я привела її сюди, бо думала, що вона може все виправити. А вона виявилася…

— Досить.

— Ні! — Бетті кричить, і золоте світло знову спалахує навколо неї. — Ти все ще захищаєш її, навіть коли я кажу тобі правду! Це я привела її до нас, Глен! Бо вона мені снилася! Мені снився фінал, який вона вигадала! Наші смерті! Наші трагедії! — з Бетті виривається істерика.

— Беттані, — каже Глен, але вона його взагалі не слухає.

— Мені довелося пропустити свою магію через Пустку, щоб відкрити ворота! Щоб затягти її! Щоб вона все виправила! А вона виявилася всього лише жалюгідною помилкою!

— Бетт, — шипить Глен уже явно в люті.

— Вона вбила тебе, Глен! Це вона тебе вбила наприкінці!

"Вбила".

На даху стає так тихо, ніби навіть вітер вирішує відступити. Я завмираю в жаху. Чекаю. Думаю, що зараз Глен подивиться на мене чужим поглядом. Зараз він стане на бік Бетті й більше ніколи мене не захистить. Я казала, що в кінці моєї книги є трагедія, але... Я ніколи не казала йому, що вбила його. Його, Бетті, та всіх інших...

Але Глен не здригається і не відступає від мене. Він тільки дивиться на Бетті. Так спокійно, що від цього спокою стає страшніше, ніж від її золотих стрічок.

— Ти… — голос у неї зривається. — Ти чув, що я сказала?

— Чув.

— Вона вбила тебе.

— Можливо.

Можливо. Це слово падає між нами так спокійно, що в мене всередині все стискається ще сильніше. Мені хочеться сказати, що ні. Що все було складніше. Що я не тримала меч. Не вимовляла закляття. Що я просто написала. Просто вивела рядки. Просто зробила його смерть частиною фіналу, який мав бути красивим, страшним, правильним.

Але саме це й звучить огидно, коли стоїш між ожившими книжковими персонажами.

— Можливо? — перепитує Бетті. — І все? Це все, що ти скажеш?!

Глен трохи повертає голову. Його профіль стає різкішим. Вітер торкається білого волосся, але він сам не рухається, ніби вирізаний із ночі й вироку.

— Я завжди знав, що моя історія не мала закінчитися мирно.

У мене завмирає дихання.

— Ти не знав, що це вона, — майже шипить Бетті. — Не знав. А тепер знаєш. Подивися на неї. Подивися нарешті. Твоя Роуз. Твоя бідна, загублена, тремтяча Роуз. Вона написала тобі смерть. Вона — твоя вбивця!

Глен усе-таки дивиться на мене. Лише на мить. Я не можу витримати цей погляд. Не через біль і страх, а через те, що в ньому немає тієї огиди, якої я чекала. Немає ненависті. Немає навіть справжнього здивування. Є тільки щось темне, втомлене й майже нестерпно спокійне.

— Не зараз, — каже він.

Я не відразу розумію, що це звернено не до мене. До Бетті. І від цього її обличчя спотворюється.

— Не зараз? — повторює вона. — А коли, Глен? Коли буде зручніше? Коли вона знову впаде тобі на руки? Коли ти знову вирішиш, що її треба захищати від усіх, хто насмілюється бачити правду? Коли ти знову вирішиш поцілувати її замість мене?!