Розділ 53. Ломаюча правда

— Привела?

Від цього слова, здається, змінюється повітря. Бетті завмирає. На одну коротку секунду я бачу, що вона сама не хотіла цього казати. Слово зірвалося з неї, як кров із рани, яку вона надто довго притискала долонею. Обличчя в неї стає майже білим, очі розширюються, губи трохи розтуляються.

А потім вона різко закриває цю тріщину:

— Так, — каже вона.

Навіть без спроби відступити. Мені здається, що якби вона вдарила мене ще раз, було б легше зрозуміти, що відбувається.

— Що значить «привела»? — питаю я. Голос звучить дивно. Не моїм. Надто сухим для людини, в якої щойно під ногами знову зникла підлога. — Бетті… що це значить?..

Вона дивиться на мене, і колишньої Бетті в цьому погляді більше немає. Ні тієї, що вкривала мене пледом. Ні тієї, що посміхалася за чашкою чаю. Ні тієї, що співала так, ніби світ ще можна відмити від крові. Переді мною стоїть інша жінка. Та, яка весь цей час ховалася під білою сукнею і м’яким голосом. Та, що вдавала світлого безкрилого ангела.

— Це значить, що я знала, хто ти, — промовляє вона. — Від самого початку.

Вітер б’є в обличчя. Десь унизу грюкають двері, але звук здається далеким, чужим, майже несправжнім.

— Ні, — шепочу я.

Дурне слово. Зовсім марне. Але воно саме зривається з губ.

Бетті всміхається у відповідь.

— О, Роуз. Ти ж любиш правду. Так любиш, що весь час лізеш у чужі таємниці, навіть коли тебе не просять. То ось вона. Я знала, що ти не просто дивна дівчина нізвідки. Я знала, що ти — наш автор. Богиня, як Люмен примудрилася тебе назвати. Дурниці.

У мене крижаніють пальці. Чорний блокнот, той самий. Вузли рун, алхімічні знаки, схеми кіл. Рядки, від яких паморочилося в голові. І ті дивні запахи… І інші знаки. Тепер усе сходиться. Бетті, справді, знала все від самого початку. Це вона… Затягла мене сюди? Це вона була в «Книжному Саду»? Чи ні, ще гірше… Це вона створила «Книжний Сад» як витончену пастку для мене?

— Твій блокнот, — кажу я ледь чутно. — Той, під ліжком.

Бетті трохи мружиться.

— Так. Той, який ти взяла без дозволу. Ти ж любиш брати чуже без дозволу, Розо.

Я рефлекторно здригаюся.

— Там були руни.

— Були.

Вона промовляє це так спокійно, що мене починає нудити вже не від провини, а від жаху.

— Ти проводила ритуали...

— Я шукала відповідь, — різко відповідає Бетті. Уперше голос здригається. — А це не одне й те саме.

— Ти витягла мене з мого світу.

— Я запросила тебе.

Я дивлюся на неї і майже не впізнаю.

— Запросила? — повторюю я. — Бетті, ти вирвала мене з мого життя. Ти кинула мене сюди. У світ, де мене мало не вбили в перші ж дні. Де мене тільки й намагаються, що вбити. Або катувати. Або допитувати. Постійно, досі!

— Ах, бідолашна, — в її голосі отрута. — Так, я вирвала тебе. Вирвала у світ, який ти сама написала, — шипить Бетті. — Не вдавай невинну жертву надто старанно. У тебе погано виходить.

Ці слова б’ють так точно, що я на секунду забуваю дихати.

— Коли писала, я не знала, що він справжній!

— А я не знала, що мій деміург виявиться переляканою дівчинкою, яка вміє тільки дивитися на руїни й повторювати, що їй шкода. Ах, і уводити чужих коханих. І ламати все, до чого торкається.

Тиша після цього стає гострою. Я чую власне дихання. Чую, як вітер тре плащ Бетті об тканину сукні. Чую десь далеко місто, живе, сонне, байдуже.

— Ти думала, я богиня, — кажу я.

— Я бачила тебе у снах, — голос Бетті стає нижчим. Глухішим. — Спершу уривками. Сторінки. Світло. Кімнату, якої немає в нашому світі. Наші імена, написані чужими літерами. Іноді я прокидалася і не могла зрозуміти, де закінчується моє життя і починається твоя книга.

Вона робить крок ближче.

— Ти навіть не уявляєш, що це таке. Дізнатися, що твій біль комусь потрібен як сюжет. Що твоя любов, твоя смерть, твої страхи, твій Глен — усе це чиїсь розділи. Чиїсь красиві трагедії. Як ти висловлюєшся: літературні тропи. Чиїсь сцени, над якими можна поплакати й закрити сторінку.

— Я не знала, — шепочу я. — Я справді не знала.

— Яка різниця? — Бетті майже усміхається. — Незнання, здається, у тебе все ще улюблене виправдання.

Я хитаю головою.

— Це не виправдання.

— Авжеж. Це просто зручна біла ганчірка, якою ти прикриваєшся відтоді, як я з тобою познайомилася. По-справжньому.

У мене всередині щось болісно стискається.

— Я не хотіла завдати вам болю.

— Але писала його. І завдала. Ти зробила з наших життів трагедії. І вбила нас наприкінці, Розо.

Я мовчу. Бо проти цього немає захисту.

Бетті дивиться на мене, і тепер у її погляді не просто ревнощі. Не просто злість. Там накопичена за місяці й роки ненависть до того, хто, як їй здавалося, стояв над її світом і усміхався.

— Я шукала тебе, — каже вона. — Ночами. Таємно. В Архіві. У старих залах. Під половицями, де ще лишилися руни, яких ніхто з нас не мав торкатися. Я поєднувала їх зі своєю магією, з Пусткою, з тим, що бачила у снах. Я записувала кожну помилку, кожен спалах, кожну формулу. Я думала, що якщо знайду тебе, ти поясниш, як усе виправити. Ти все… Я думала, ти все виправиш! — голос зривається на крик.

Її губи тремтять, але не від слабкості. Від люті.

— Я думала, деміург має розуміти власний світ.

— Я не деміург.

— Тепер знаю, — уже тихо і з явною зневагою каже вона. — У цьому й жах.

Я здригаюся. Бетті підходить ще ближче. Між нами лишається кілька кроків.

— Ти мала бути відповіддю. А виявилася ще однією проблемою. Ти мала знати, як урятувати нас. Як зупинити смерть. Як не дати Глену стати тим, ким він ставав у твоїх рядках. Як не дати мені померти. Як не дати Ордену розсипатися. А ти прийшла сюди й почала падати, плакати, боятися, прив’язуватися. Ти прийшла сюди не як богиня, Роуз. Ти прийшла як голодна дурна дитина.